Якби у мене за спиною хтось був, добрий тато чи мама, то я б теж була інакша. А то сама себе дала отак свекрусі під ніготь та чоловікові, і ще й думала, що так має бути, доки свою ж зарплату не використала на себе. А далі от що було.

В нашій родині грошима розпоряджалася бабуся. Бо вона була за старшу, адже у мами чоловіка не було. Це було основною темою у нас для розмов, докорів і мрій.

– От якби тобі, аріє, та доброго чоловіка, але як ти з таким причепом його знайдеш? А все матері не слухала…

Тому, коли я вийшла заміж за коханого Миколу, то не здивувалася, що свою зарплату я маю віддавати свекрусі, а як інакше? Коли я ще була незаміжня, то гроші віддавала бабусі.

– А на які гроші ми тобі весілля справимо?- казала вона мені, – Та й ти не вмієш ними розпоряджатися. Мала ще, на всілякі витребеньки пустиш, у тебе ще вітер в голові.

Як мені треба було щось купити, то я йшла з мамою в магазин у купувала те, що треба, а не те, що хочеться . Так було з самого малку: не рожева шубка, а чорна на виріст, не лаковані черевички, а дерматинові, бо нога швидко виросте, не шоколадні цукерки, бо від них зуби псуються…

І от я просто змінила одну маму на іншу, але підхід був той самий: не треба мені гарного одягу, бо я вже й так заміжня, і косметику також з тої ж причини, продукти я купувати не вмію, а з ними живу і води багато використовую…

Але мені був милим мій Микола, ми як сиділи собі укупочці, то я почувалася красунею серед красунь…

Але йшов час і вже ми не милувалися з чоловіком, бо всюди був як не голос, то ніс свекрухи. Вартувало мені щось розбити чи тукнути, то вона тут як тут:

– Вже ламаєш, вже псуєш? А ти сюди хоч щось вклала, що так себе ведеш? Ти хоч ложку купила?

– Але ви мої гроші берете, – сказала я і здивувалася своїй сміливості.

– Гроші? То копійки! От в Микольця, то гроші. А в тебе так, сльози, навіть не знаю, чого ми тебе тут тримаємо, адже толку з тебе ніякого.

Справді, дітей у нас не було. І я почувала себе винною, бо дуже хотіла мати дитину, щоб хоч хтось мене любив в цій родині. Коли отак на роботі в перерві ми говорили, то колеги не раз хитали головами, що я даю так з собою чинити.

– То піди до лікаря, як думаєш, що проблема в тобі.

– Але я грошей не маю.

– Як не маєш? А зарплата?

– Та треба додому на продукти.

– Ти себе чуєш? Тобі дитини треба чи мішок картоплі?

– Дитини.

– Ну?

І я тоді взяла зарплату і пішла на огляд. Додому я летіла, мов на крилах – я здорова! Але там на мене наче відро холодної води вилили:

– Сьогодні день зарплати, то де твої гроші? На що ми тебе маємо годувати, дармоїдко? Ти вже геть хочеш Миколі на шию вилізти?

– Я була на огляді,- почала я, – мені сказали, що я здорова.

– Що? Та за такі гроші ще й не таке скажуть. Ти чим взагалі думала? Як нам тепер жити – на хлібі і воді?, – не вгавала свекруха.

– Ти на що натякаєш, – долучився чоловік, – Що зі мною щось не так? живеш в моїй хаті, на моїх грошах он як розпаслася і тепер вирішила рота на мене відкрити?

Я просто вибігла з квартири, щоб не чути цих несправедливих слів. Я не заслуговувала на таке, я заробила у них бодай на співчуття. Додому теж вертатися не було як, тому я пішла до подруги і переночувала. Там вона мені порадила виїхати з міста і дала контакт знайомої, які були потрібні працівники.

– Вона мені казала, але я маю тут родину, тому їдь.

І знаєте що в новому місті я знайшла й нового чоловіка, але найголовніше – я маю діток і чудових онуків. І ще: за сімейний бюджет відповідаю я.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page