Якби він не вселив у мене надію, що я буду коханою, то чи вчинила б я так, як вчинила? Ні! Тому в тому, що зі мною відбувається останні роки, куди скотилося моє життя – винен лише він, Сергій!

Отож, мені було двадцять вісім років і пора була виходити заміж, а кавалерів наче й було. Але ніхто нічого серйозного не пропонував. І ось я вичитала, що треба брати долю в свої руки і отримати те, чого хочеш. А хотіла я за чоловіка Сергія. Але було одне «але» – він був заручений з дуже гарною дівчиною і загалом з них була чудова пара. Вони готувалися до весілля, а я питала долю, чому мені не трапився він на шляху. Чому не призначений долею мені він?

Проте, через кілька місяців я побачила, що Сергій ходить сам, його наречена Інна звільнилася з роботи і казали, що переїхала в інше місто до перспективнішого чоловіка. І ось тут я взялася до роботи, бо доля нарешті дала мені шанс і я не мала це упустити.

І стояла я біля Сергія в коридорі, і сміялася з його жартів, і очікувала його з роботи, і пекла йому його улюблені шоколадні кекси, хвалила його і казала, що він найкращий чоловік у світі. Це все подіяло і вже ми з ним готуємося до весілля. Хоч мені й пішло більше пів року аби його добитися, але я не втратила запалу готуючись до весілля – найкраще кафе, музики і тамада. Плаття було мені зшите на замовлення і я вся була просто чудова і чарівна.

Приїхали ми під ЗАГС швидше за молодого і тут моя мама почала казати, що треба від’їхати:

– То не добра прикмета. Молодий має першим приїхати, а тоді вже ми, ану поїдь туди під арку.

Але ми її не слухали, я навіть вийшла з машини аби мені сукенка не зім’ялася.

І ось нарешті приїхав Сергій і подає руку з машини… Інні!

– Аллочко, вибач мені, але ми маємо розписатися, бо сама бачиш. Я винен перед тобою, але ти маєш мене зрозуміти.

Інна була при надії, ледве дійшла до зали. Моїм кафе, музиками і тамадою теж скористалася Інна, як і моїм коханням.

Ледве я за місяць прийшла до тями, як тут нова новина – я теж стану мамою.

– Е, ні, ти моє життя, Сергію, остаточно не зруйнуєш! Дзуськи тобі!, – сказала я.

Батьки зі мною не говорили, але мені було все одно – я мала бути щасливою без минулого і цього міста. Виїхала в інше, наче й жила по-новому, але не могла довіритися нікому.

Все питала чи мене точно люблять, знаєте, чи так на всі мільйон відсотків, щоб потім не виявилося, що любили тебе лиш на один малесенький відсоток і вже й його нема.

А кому таке сподобається. Коли ти лиш те й робиш, що питаєш:

– Ти мене любиш? А як сильно? А якщо я вчиню отак, то будеш любити?..

З Олексієм ми одружилися, бо він казав, що мене любить на мільйон, але й тут мусив в наше життя вклинитися Сергій – я не могла стати матір’ю, що не робила, скільки грошей не витрачала, але все було марно.

Олексій покрутився біля мене ще кілька років, а далі знайшов собі жінку, яка йому аж трьох дітей подарувала і он ходить весь зігнутий, бо вже й не радий, адже те все треба прогодувати.

А я сама. Навіть кота не маю чи собаки, не хочу до когось прив’язуватися, щоб потім не втрачати. Вже п’ятдесят на носі і нікого вже й не знайду, бо як мене тепер любити на мільйон… роки беруть своє…

Ввесь час думаю про Сергія – навіщо він так зі мною вчинив? Якщо не любиш, то й не давай себе любити, нащо псувати життя іншій людині? Хіба не так?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page