Маю чоловіка, який старший за мене на 13 років, але від того мудрості у наших стосунках немає. Мама мене попереджала щодо нього, але мені було байдуже до її слів, бо нічого спільного з моїм коханим вони не мали. Якби ж-то…
– Доню, пусту сорочку з плота ніхто не хапає – чого його ніхто не брав?
– Мамо, він що – дівчина? Сам собі вибирав з ким жити.
– Ой, доню, якби був добрим хлопцем, то вже б якась дівка його взяла в обороти.
– Може, він мене чекав все життя?, – вперто говорила я і не чула маму.
Ми одружилися з Анатолієм і скоро у нас з’явився синочок Владиславчик. Все відбувалося так швидко, що я не встигла зрозуміти, як зі мною веде себе мій чоловік. Те, що я сприймала за турботу і раціональність згодом дуже сильно перекрутилося.
А почалося все з того, що у нашого сина є інвалідність і чоловік сказав, що краще буде, коли його опікуном призначать його.
– Марисю, я так швидше вийду на пенсію і мені буде доплата, а ти ще собі на пенсію заробиш, – казав він.
Господи? Яка пенсія? Де я про неї думала у свої 23 роки? Та й він ще молодий чоловік і вже про пенсію думає? Я тоді почала його жартома називати «мій пенсіонерчик». Тому я радо погодилася на його пропозицію без ніякої зайвої думки.
Далі почалося те, що в казці про Лисичку називалося «ділитися»: спочатку з’їмо твоє, а потім кожен своє. Отак потроху починало виходити й у нас.
– Марисю, у тебе зарплата невеличка ми її будемо проїдати та використовувати, а мої гроші хай будуть на депозиті, тим більше, що нам треба створити для Владиславчика міцний запас.
Я погодилася, бо це ж для дитини! Тим більше, що серйозні витрати на реабілітацію та курорти оплачував чоловік, але їздив він з сином сам.
– Марисю, там і так дорого на нас двох, а ти ще третя? Ти ж бачиш, що нам треба економити.
У Толика була «непильна» робота при мерії, тому він мав багато державних вихідних та нормований робочий день. Поки нас не було з малим сиділа свекруха. Вона була сильно мною незадоволена, що я привела на світ таку дитину і поки мені про це лише натякала.
Доходило до того, що я все робила неправильно за її версією, тому мені краще дати дорогу старшим і досвідченим нянькам, як от Толик і вона.
Можу сказати, що я й була рада, що мені не доводиться робити всі ті розминки з малим, бо я була просто страшенно втомлена роботою, яку ще й брала додому і допізна сиділа за комп’ютером.
Все не було часу… Ох, Господи… Вернути б все назад…
На другу дитину ми не наважувалися і поступово віддалялися. Ми справді були дуже різні – він продуманий, неймовірно економний, а я ще така молода… Скільки мені всього хотілося мати – від гарної сукні до помади…
Все сталося на корпоративному виїзді в гори. Свіже повітря, воля, пісні… Ніяких турбот і я така молода і, виявляється, бажана. Так у мене й закрутився роман з колегою.
Наше десятиріччя шлюбу ми провели в судовій залі, бо я подала на розлучення. Сина я планувала забрати з собою до нового коханого. Але тут і виліз Толик зі своєю купою паперів і папірчиків…
Виявилося, що Толик опікун дитини. А я ніхто, Толик їздив з малим на всі процедури, але не я, у Толика є власне житло, а в мене нема, у Толика є кошти на утримання дитини у вигляді депозиту, а в мене нема…
Суддя призначила проживання дитини з ним, при спільній опіці, хоча він вимагав одноосібну.
Якби я була знала, що так усе повернеться, то я б збирала кожен чек, який я витратила на малого, щоб хоч якось доказати в суді турботу про сина?
Поки не знаю, що робити. Не знаю як жити без сина.
Фото Ярослава Романюка.
