Ми з Степаном одружилися після того, як я закінчила інститут. Він був на три роки від мене старший і вже мав непогану роботу, хоч державну, але, як то кажуть, калимну. Гроші у нього були й на подарунки, на кафе і на оренду житла.
Думаю, якби я не розчарувалася в першому році роботи в школі, то не погодилася б на те, що маю займатися власними дітьми.
Ми обоє працювали і я вся горіла тим, як найкраще доносити інформацію дітям: купувала роздаткові матеріали, роздруковувала, вирізала, клеїла… А потім отримала зарплатню… Це було, як відро холодної води, та ні – гірше.
Виявилося, що я витратила чи не всю зарплату на ці всі матеріали, не рахуючи того часу, що я вдома сама сиділа і вирізала для діток різні фігури…
І я розповіла тоді Степану, що не дивуюся, чому в школі все так нудно, бо ініціатива таки карається твоєю кишенею. Легше відтарабанити і показувати приклади на облізлих зайцях, ніж хотіти більшого результату – щоб дітки зрозуміли матеріал.
– То навіщо тобі витрачати життя надаремно?, – казав тоді Степан, – Давай зробимо своїх і на них виливай всю турботу.
Я була така пригнічена, що погодилася, тим більше чоловік запевняв, що буде повністю нас утримувати:
– Ви ж мої рідні, для кого мені ще працювати, як не для вас, – казав.
Я так-сяк відпрацювала до декрету, з кожним днем утверджуючись, що моє рішення правильне. Випустила свій клас і більше в школу не поверталася ніколи.
Звичайно, що мій учительський запал на собі відчули всі наші діти, а їх четверо. Я вичитувала як бути найправильнішою мамою – як дитина має спати, що їсти, як гратися…
І це було мені в радість. Я була щаслива…
Отож, моїй старшій донечці Ларисі дев’ятнадцять, шістнадцять Сергійкові, дванадцять Максимкові і вісім Нелі…
Я не мала за цей час ніякого спокою – вся моя суть була навколо дітей та чоловіка. Степан придбав будинок за містом і я практично не виходила кудись, окрім звичного маршруту – школа(садок), магазин, дім, школа(садок), магазин, дім…
Всі мої подруги були від мене далеченько, але й я не мала причини для зустрічі – я й так не мала часу на щось іще, крім дому і родини.
З часом вже би й подруги знадобилися, бо ж діти попідростали і вже менше клопоту, а з чоловіком ми почали віддалятися. Я вважала, що це нормально, що ми рідше буваємо разом, щось говоримо, тішимося, що ось перший крок чи перший зубчик випав…
Аж тут мені старшенька каже:
– Мамо, та ж у вас скоро кругла дата! Давайте влаштуємо святкування.
Я й дійсно забула… Господи, двадцять років пролетіло…
Почала думати – де святкувати, як одягнутися, що купити чоловікові на подарунок… У нього ж все є…
Поїхала в місто, щоб якось себе освіжити та й купити щось гарне.
І отак я бродила по магазинах, приміряла і почула…
В сусідній кабінці хіхікала жінка і говорив мій чоловік…
– Ти така гарна в цьому, я куплю тобі це все…
– А дружині, що купиш?, – хіхікала жінка.
– Каструлі нові… Вона більше в житті нічого не бачить…
– А може, вона захоче діаманти?, – хіхікала далі жінка.
– Вона й так живе на мої гроші, тому це для неї найкращий подарунок…
Він не спинявся… Він говорив і говорив. Як я маю дякувати йому за кожну крихту зі столу, бо ж він усе це заробив, а я просто тільки й робила, що нічого суттєвого…
Я подивилася на себе в дзеркало – я вже не молода, все минуло, отже, все обезцінено, безцінь…
Я йому таки зроблю сюрприз на річницю… І каструлі мені теж пригодяться…
Фото Ярослава Романюка.
