Заміж я вийшла молодою і привела на світ четверо дітей, чоловік все життя проробив на заробітках, але за кордон не виїздив, все по великих містах – Київ, Одеса, Дніпро. Нам вистачало, бо я ще й тримала господарку, щоб у нас все було до столу і з такими роботами не було коли й сісти, але отак комусь скажеш, що все життя біля господарки, то лиш кривлять губи.
Не скажу, що легше – продати корову та намалювати губи і в місто поїхати та працювати вісім годин, чи як я не мати жодного вихідного, жодного свята і бути за маму і тата двадцять чотири години.
Коли чоловік приїжджав, то я біля нього крутилася наче та білка – все, що він любить їсти, все як любить відпочивати, його нічого не обходило з господарки, бо хлопці підростали і все було вже поділено з роботою.
Пригадую, що я приносила йому тазик з водою аби він мив ноги, хоч я прийшла з поля, а він цілий день лежав на дивані. Я думала, що так має бути, бо такого чоловіка треба шанувати. Так мне вчила мама і словами і своїм прикладом, а я й не мала часу аби над тим задуматися.
Дітей вивчили ми і одружили, вже у них свої родини, а ми з Іваном самі лишилися, він вже нікуди не їздить, виробляємо йому соціальну пенсію, бо я теж буду мати мінімальну, адже багатодітна мати. Так от, грошей від мого чоловіка не стало, але замашки багацькі залишилися.
Я ще за інерцією старалася все йому подати та принести, зробити замість нього по господарці… І з кожним днем почала помічати, що чоловік не те, що мені не дякує за старання, а навпаки, веде себе так, наче я його тим обтяжую, набридаю.
Чи я питаю, що буде їсти, чи я питаю, чи мені з чимось поможе – все через зуби, а як перепитаю, що він казав, то вже готова сварка в хаті.
Ну, знаєте, я вже не витримала, бо я йому котлетку, а він мені що? Навпаки, ще й з хати виносить гроші, бо ж треба щонеділі піти з друзями відпочити.
Дивовижно, але чоловік не помітив, що я й корову продала, й свині більше нема і тоді лиш зреагував, як мене зранку не було на кухні.
А я вирішила піти в наше кафе та допомагати то прибирати, то заготовки на кухні робити. Я все життя на кухні, то все швидко роблю і все у мене й смачно виходить, адже я завжди старалася догодити рідним у стравах і все якийсь новий рецепт випробовувала. І так я на одне день народження наготувалася, що стали мене люди цінувати і вже як якесь замовлення, то аби я була кухаркою. Навчилася і на гостей розраховувати, і продукти комбінувати, і навіть, торти печу на заказ.
Додому приходжу хоч і стомлена, але рада, що маю свої гроші і маю віддяку від того, бо мені й дякують і гроші дають.
Чоловік й далі бурчить, що я йому не готую, що жінки нема вдома, чого я так чиню, а я не звертаю уваги. Не хочу все це поки виясняти та нагору витягувати. Може, до нього дійде, що жінка я йому була добра і треба мене пошанувати, а не отак. Але аж такої надії не маю, бо як не було стільки років розуміння, то воно отак з неба не впаде. Але я буду й далі свою лінію гнути, діти мене лиш підтримують і кажуть, що давно треба було з тою господаркою зав’язувати і так би більше зберегла собі здоров’я. Але ж як в селі жити і нічого не тримати, теж якось совісно. Чи як ви гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
