Наталка сиділа у вагоні потяга, вдивляючись у краєвид за вікном. Зима малювала на шибках химерні візерунки, а їй було зовсім байдуже до краси природи. Зненацька двері купе відчинилися, і високий чоловік із сивиною у скронях застиг на порозі.
— Наталю? — голос, знайомий до мурах, змусив її обернутися.
На порозі стояв Богдан. Він виглядав старшим, але його очі все ще світилися тим самим теплим карим полумʼям.
— Богдане? — її голос затремтів, видаючи хвилювання.
— Невже це ти, Наталочко? Скільки ж років ми не бачилися? — він зробив крок уперед, дивлячись на неї, ніби боявся, що вона зараз зникне.
Наталя лише кивнула, опустивши очі.
— Та… Більше двадцяти років, — тихо відповіла вона.
— Якби я знав, що зустріну тебе тут… — почав він, але затнувся, вдивляючись у її обличчя. — Ти зовсім не змінилася.
Вона мовчала, відвертаючи погляд до вікна. Розмовляти з ним їй зовсім не хотілося.
Вони були щасливими багато років тому. Закохалися ще студентами, разом будували плани на майбутнє. Але все зруйнувала Ірина, їхня спільна подруга.
Ірина майстерно грала свою роль. Вона приходила до Наталі з сумним виглядом і говорила, ніби між іншим: “Ти знаєш, я бачила Богдана з якоюсь жінкою. Вони сиділи в кав’ярні, сміялися, виглядали дуже щасливими… Мені було так неприємно це бачити, але я вирішила, що маю сказати тобі правду”. Її слова були колючими, а натяки — влучними. Наталя намагалася не звертати уваги, але кожного разу сумніви ставали дедалі сильнішими. Ірина не зупинялася: “Ти ж знаєш, чоловіки такі… Може, краще поговори з ним прямо? Хоча… чи захоче він зізнатися?” Таким чином, вона поступово підривала довіру Наталі до Богдана, створюючи тріщину в їхніх стосунках.
Потім і до Богдана добралася. Спочатку це були невинні натяки: “Наталя останнім часом багато часу проводить із Петром, ти не помітив?” Потім — цілком серйозні заяви: “Я бачила їх разом у кав’ярні”. Богдан, хоч і не хотів вірити, почав сумніватися. Його невпевненість передалася Наталі, і їхні стосунки перетворилися на суцільні сварки.
Коли Наталя зрештою вирішила поїхати, не пояснюючи причин, Богдан був розбитий. Ірина в цей час була поруч, “втішала” його, пропонуючи допомогу та підтримку. А згодом заявила, що при надії.
— Я тоді був дурнем, — почав він, відводячи погляд. — Ми одружилися, але незабаром Ірина сказала, що дитини не буде.
— І ти просто повірив? — Наталя глянула на нього з іронією.
— Я не знав, що думати. А потім, під час однієї зі сварок, вона випалила, що все це було брехнею. Що ти ніколи не мала іншого.
Наталя закусила губу, намагаючись приховати сльози.
— Я намагався тебе знайти, але це було неможливо. Ти зникла. І тепер… — його голос затремтів. — Тепер я дякую долі за цей випадок. Бо можу нарешті сказати тобі правду. Мені потрібно було очистити совість.
Вона слухала його, не знаючи, що відповісти. Старі почуття знову підіймалися з глибин душі, але разом із ними — і біль, і розчарування.
— Богдане, це вже нічого не змінить, — сказала вона після довгої паузи.
— Але я хочу, щоб ти знала: ти була для мене всім. І навіть тепер… — він зупинився, намагаючись підібрати слова. — Ти все ще багато для мене значиш.
Потяг зупинився на станції, і Богдан, зрозумівши, що їй потрібен час, попрощався, залишивши її саму зі своїми думками.
Минув місяць. Наталя не могла забути ту зустріч. А одного вечора в її двері подзвонили.
Відчинивши, вона побачила Богдана з букетом ромашок.
— Що ти тут робиш? — спитала вона, намагаючись стримати емоції.
— Хочу дати тобі вибір, якого я не дав колись. Якщо ти виженеш мене зараз, я піду. Але якщо ні…
Вона стояла нерухомо, дивлячись на нього.
— Заходь, — сказала тихо.
Цей вечір став початком нової історії, яку вони писали вже разом.
