– Ти не заслужила мого доброго слова! Ніколи ти мене не хвалила і не голубила! А я ж була найслухняніша твоя дитина!, – це мені донька заявила на поминках за чоловіком.
Безсовісна! Після школи аби мені трохи допомогти, то повіялася вчитися. А тепер що? Доглядальниця в Італії з інститутом! А як би мені тоді її гроші допомогти, але ж де – все на себе витрачала, егоїстка.
Я не скажу, що була якась красуня чи розумниця. Я не соромлюся цього, я була як усі і кажу вже з досвідом, що нема отих особливих і неповторних. І я така собі була, щось мріяла-мріяла, а в результаті вже при надії від Вітьки.
Отак першою Світлана і з’явилася.
І все, на цьому всі мої мрії скінчилися, бо вона як не з животом, то з нежиттю і так я з нею клопоту набралася, що й не розказати… Що тоді з їди було і то не густо, то молока й нема у мене… А ту кашу розчинну дитині розробити в залізному горняті та з кип’ятильником.
І посидіти з дитиною ж тоді не можна було, ще й року їй не було, як я вже на заводі як той віл.
Додому прийду ледве ноги тягну, бо ж і по дитину треба піти, і в магазині чергу вистояти… А Світлана ще й одяг промочить на морозі, а черга ж.
І ось за ці всі мої подвиги. То я слова доброго від не ї не вартую?
Вона вже мала років п’ять, коли я була при надії Тарасиком. Звичайно, що допомагала мені, навіть його вміла краще заспокоїти, бо я ж хотіла лиш одного – виспатися…
Як згадаю тих дітей, то аж мороз поза шкірою… Після трьох я зраділа, коли Вітя почав гуляти.
Я не знала, що таке сидіти за уроками і чого я це мала знати? На це є вчителі і це їхня робота… З мене вже досить того, що форму хлопцям залатаю і черевики під стіл покладу, щоб клей краще взявся…
Отак моє життя й пролетіло в постійному латанні, шуканні, стоянні в чергах, вічній нестачі грошей. А вона заявила, що хоче йти вчитися!
– Я не маю ні копійки! Хочеш вчитися – сама на себе працюй, а я тобі не поможу, бо не маю звідки. А навіть якби мала, то не дала б ні копійки, бо доля така твоя – вийти заміж і дітей няньчити. а тут інститутів закінчувати не треба!
Ні. Вперлася і поїхала. Бо, бачте, її вчителі хвалили і пророкували велике майбутнє… Чисто тобі ворожки.
І що, наворожили? Сидить в Італії і дітей чужих няньчить, бо своїх нема! А як будуть, коли в голову дитину вклали якісь дикі фантазії про успіх і призначення, замість того аби чесно сказати – не твоє, не муч себе, не вимагай від матері більшого, а живи як усі люди.
Читайте також: Я остовпіла від почутого. Тобто, я дала людині п’ятсот євро аби потім почути про себе таке? І це вона мені родичка, а не чужа людина
Приїхала до батька і давай мені на поминках всі свої жалі виливати. «Не любила, не цінувала» і тепер як це її люди мають полюбити, коли отака рідна матір.
А мене як то за душу взяло! Та мені від неї зараз ніякої допомоги. Там гроші гребе лопатою і хоч би мені щось дала та помогла, але погана я.
Он хлопці пішли по батькових стопах, нічого більше за завод не знають і гараж… А я маю їхніх дітей няньчити та годувати.
Отак все життя в тих дітях і нема спочинку.
І нема кому мене пожаліти! А от сказати, що я погана мати – черга. Та як не совісно! Мене в інституті не вчили бути гарною мамою, яка була – таку і любіть! Знайшлися мені тут всі ідеальні та духовні!
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
