Так склалося, що я вже роки в Італії на заробітках. Звичайно, що поїхала не від легкого життя. Думала, що у мене ще все попереду, але виявилося, що день спливає за днем і так, що вже мені п’ятдесят років, а я не маю ні особистого щастя, ні дітей.
Це я в тридцять хвостом фиркнула і сказала чоловікові, що краще буду одна камінь гризти, ніж з отаким як він.
Я поїхала і вже додому й не верталася. Звичайно, що мама й тато за мене переживали, але я їм казала:
– Маєте Тоню і вона вам, і онуків приведе, і старість забезпечить…
Я виявилася правою, бо Тоня має двох доньок і все у неї з чоловіком добре, тому тут мама і тато мають спокійну душу.
Але життя отак закрутилося, що вирішили Тонині доньки з дітьми приїхати до мене в Італію, щоб пересидіти.
А Тоня залишилася вдома з батьками, бо вони вже старенькі і потребують догляду.
Я вже взялася за них, бо треба аби вони й жили в квартирі, щоб діти в садок, щоб допомогу отримали. Все це я крутилася і робила, і навіть не пригадую, чи почула від них дякую.
Я сама вже роки живу в сеньйори своєї і з нею їду на море відпочити чи десь на води, тобто, я світу побачила.
Гроші я маю і вже собі в Україні купила квартиру та зробила ремонт. Тобто, я собі старість забезпечила вже давно. Але отак по-правді, я вже почала задумуватися чи не жити мені тут і надалі, бо вже мені тут все ближче і зрозуміле, ніж вдома…
Якось я обмовилася була сестрі, що не знаю чи не продати мені квартиру, і не вкласти тут в Італії в якусь нерухомість.
Але сестра мене почала відмовляти. Казала, що хай її старша донька там поживе, поки своєї квартири не має, а я потім, як приїду, то й кватира буде обжита, і все буде добре.
– Ти ще можеш заробити на якусь квартиру там, ти ще молода, – казала вона мені.
Я подумала і згодилася. Що мені люди квартиру зламають? Тим більше, що вони моя родина, а не хтось чужий, бо знаєте, що то після квартирантів буває… все розіб’ють, порвуть і скажуть, що так воно й було.
Так ось, вже тут зі мною сестрині доньки, Аня і Руслана, я їм в усьому допомагаю, навіть купую їжу чи підгузки для дітей… Все по-людськи, як то кажуть.
І ось мені молодша Руслана й каже:
– Тітко Світлано, а позичте мені п’ятсот євро, бо я хочу собі купити дещо з речей…
– Але нащо тобі щось купувати, як є безкоштовні речі, що вам люди дають?
– Та я хочу таку, що нема безплатно, – каже племінниця.
Ну… Я й дала, бо мало, що вона хоче купити, може щось таке, що роки мріяла, а тут нагода трапилася…
Але йшов час, а вона й не говорить нічого про те, що мені має віддати гроші. Я так натякаю здалеку, що як вони матимуть на днях виплати. То хай все собі розпланують і з боргами розрахуються. Ті покивали головами, але мені нічого не віддали!
Я тоді кажу Руслані:
– Дитино, а ти мені коли гроші віддаси?
– Які гроші?, – зробила та круглі очі.
– П’ятсот євро, що ти в мене брала, – кажу і така здивована її реакцією.
– О, та я забула, – сказала так, наче я її якось образила.
Я тоді за двері як чую, що сестри між собою переговорюються:
– Ти дивися, яка скнара! Сама гроші не має де складати, а мені за якісь копійки нагадує! І совісті не має!
– Так, так… Сама не дякує, що ми з нею підтримуємо контакти, а хоче за якісь копійки посваритися!
Я просто не знала, де я маю дітися і як маю реагувати… То я маю все їм відати і на них працювати, бо вони мої племінниці? І тепер не знаю чи щось сестрі казати про це, бо як почнеться колотнеча, то вона точно на мій бік не стане.
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
