Ми ростили її одиначкою і все життя присвятили лише їй, не мали інакших розмов, не мали інших стремлінь, лиш та, що вона має жити краще, ніж ми.
Коли Марта вже дівувала, то ми мріяли, що вона вийде заміж, підуть онуки і вони будуть до нас приїжджати та допомагати по господарці. Діти лишатимуться на літо, купатимуться в ставках та гасатимуть до ночі по вулиці!
Але не так сталося!
Наша одиначка вирішила, що хоче поїхати за кордон.
– Мамо, там по-людськи живуть, а не так як ви – чорні від роботи і копійки за те отримуєте! А там людина собі одразу може в кредит взяти все, що вона хоче. А потім потроху віддавати. Можна одразу купити в кредит машину, квартиру, меблі! Все-все! Ви й за сто років такого не заробите, як там можна за років п’ять все мати!
Сказати, що ми були вражені – не сказати нічого. Ми все життя старалися для неї, хату будували, щоб на віки, а вона не бідувала, не голодувала, а от тепер їй це все не миле, не потрібне!
Я так розізлилася, що не хотіла з нею говорити.
– Хоче кращого життя – вперед.
Таке було моє благословення.
Чоловік теж ходив чорний, як хмара, але ж що поробиш, раз так вперлася. То ж не мала дитина, що можна собі раду дати.
Поїхала наша Мартуся і вже звідти телефонувала, що все у неї добре і поки працює офіціанткою.
– Добре є, – кажу я їй, – то ми не одну тисячу пхали аби ти вчилася в університеті, а ти тепер щаслива, бо працюєш офіціанткою…
– Мамо, ви нічого не розумієте, – каже вона мені.
Знаєте, може й не розумію. Не розумію, що я хочу для дитини якнайкраще, а вона в чужому краї бігає та тарелі миє. Для чого ми з чоловіком свій вік молодий поклали та здоров’я?
Якби нам був хтось сказав:
– Люди добрі, ваша донька буде мити за кордоном посуд.
Все. То ми б і гроші на навчання не відкладали, і квартиру б п’ять років не оплачували, а ще сюди харчування, а одяг, а дорога. Ми б зі старим на ті гроші поїхали на море! Присягаюся!
Але час йде і Марта там вийшла заміж і почалися діти один за другим. Діти малі, вона вдома, а кредит треба з чогось платити. Там нема такого, що ти не маєш – не маєш, то тобі пеня і ще плати. Що два тижні ти мусиш платити за машину, за хату, за меблі!
А їсти?
Дзвонить:
– Мамо, чи могли б ви приїхати та няньчити дітей, а я б вийшла на роботу?
Ну що поробиш? Як їй дорого няньку мати, то я біля рідних онуків не побуду? Але на кого я чоловіка лишу, тому вирішили, що поїдемо обоє.
Чужа країна, то як інша планета, може молодим то все легше, а мені от ніяк.
Піду з того, що Мартин чоловік все по-англійськи та по-англійськи до нас та до дітей, хоч сам українець.
– Я так роблю аби ви і діти вчили мови, бо без мови тут тяжко.
Хай буде, але ж української дитині не треба співати? Ще й імена такі дали, що геть тобі іноземці.
– Чого ж ти, Марто, не назвала дітей по-українськи?, – питаю доньку.
– Бо їх би в школі не розуміли. Нам треба думати, як вони тут жити будуть.
– То ти не будеш їх вчити, що вони мають українське походження?
– А нащо?, – дивується донька, – вони ж не громадяни України.
Ой, не будуть мої онуки кислі яблука їсти та по нашій стежці босими ногами ходити.
Побули ми там, поки дітей не дали до садочка та й поїхали додому. Донька нас не гонила, але зять чи не кожну копійку рахував, а як старий прислаб, то взагалі говорив, що ми без страховки всі гроші з них виймемо.
Я тоді чоловіка додому та й у нас його виходили. А як зайшли в рідну хату, то ми плакали, як діти! Отака от чужина солодка.
Фото Ярослава Романюка.
