Мій однокласник Степан був із небагатої родини. Його батько – звичайний робітник мама – домогосподарка, обоє напівсироти, які з дитинства зазнали почім ківш лиха.
У тата хворіла мама і ще молодою пішла в засвіти, мамин батько травмувався на будівництві й також довго не затримався на білім світі. Одному не вистачало материнської ласки, другій бракувало батьківської опіки, а в подружжі вони отримали те, чого потребували, окрім достатку.
Найбільш багатством сім’ї було троє синів. Діти як діти, трохи бешкетники, трохи помічники. Хлопці підростали, а з ними росли їхні амбіції. Чим більше батьки говорили, щоб вони вступали в профтехучилища, щоб стали кваліфікованими робітниками, пішли на завод працювати, тим більше амбітні юнаки говорили про технікуми.
Степан був найстаршим і авторитетним для середнього і молодшого брата, подавав їм приклад як йти до своєї цілі. Коли він просив грошей на дорогу, щоб подати документи в улюблений технікум, а потім на екзамени, мама бажала: «Щоб ти не вступив, бо ми не маємо можливості помагати тобі у великому місті».
Але Степан, всупереч небажанням батьків, таки вступив, а потім через два роки потягнув туди і середнього брата. Хлопці жили на стипендію та мізерну допомогу батьків. Наймолодшого батьки так і не відпустили, він закінчив школу, пішов на завод.
Наполегливий і цілеспрямований Степан після технікуму вчився заочно в інституті, відслужив в армії, працював на лісокомбінаті, скоро вибився в начальники, одружився з дівчиною з села, дружина народила доньку. Все йшло добре, поки не нагрянула криза, й підприємство розпалося.
Його дружина була домогосподаркою. Їхня талановита донька закінчувала престижне музичне училище й готувалася до вступу в консерваторію. Дружина зважилася з односельцями поїхати в Італію, щоб заробити на навчання. Борги, що потрібні були на дорогу, лягли на плечі Степана. Доручивши тещі опіку над донькою, Степан також подався на роботу в близькосхідну країну.
Якось довелося розмовляти з мамою Степана та його братовою. Жінки нарікали, що Степан так важко працює по закордонах, але легко витрачає гроші на доньку, на дорогі музичні інструменти. Дома є піаніно, а він їй уже третю скрипку купує. А щоб мамі й татові якусь копійку надіслати – і не думає.
Ми з Степаном були друзями зі школи. Коли нашим родинам дали земельні ділянки за містом, ми допомагали батькам, а під час відпочинку ділилися планами на майбутнє. Потім бачилися все рідше і рідше, коли приїздив до рідних, але при зустрічах багато розмовляли, правильніше більше говорив Степан.
Де він тільки не побував, чого він тільки не надивився! Та запам’яталася наша остання зустріч і його нелегка сповідь. Хоча сповіддю то назвати важко, бо там не було каяття, просто гірке розчарування.
Степан познайомився з Оксаною в зоні відпочинку під час молодіжного свята, закохався з першого погляду, почав приїздити до неї в село. На нього вже косо поглядали місцеві парубки. Але один із них виявився його колишнім однокурсником
. В його особі Степан отримав не тільки захисника, але й інформатора. Хлопець розповів йому, що Оксана нещодавно любов крутила із вчителем математики, який був у школі на практиці, до того ж її батьки – дуже заможні, розраховують на принца для своєї одиначки. Оксана призналась: так, було в неї кохання із вчителем-практикантом, але вже все в минулому, нічого їх не зв’язує. Та, як виявилося згодом, ще й як зв’язує.
Хоч Степан – не принц, а простий інженер, батьки радо віддали доньку заміж. Скоро Оксана всіх втішила: чекаємо дитину. Коли народилось дівчатко, Степан не хотів вдаватися в арифметику. Просто він любить обох своїх дівчаток, тільки Оксана знає правду, схоче – скаже.
І коли та дівчинка, їхня Лілія, встигла вирости і розцвісти, та ще й така музикальна? Тому все для доні, щоб розвивався талант. І навіть переміни в суспільстві не перепона, щоб допомогти дитині втілити її мрію.
Дружина в Італію подалася, але щось кошти не надходять. Знов друг нашіптує, що має когось там Оксана. Та Степан не зважає: хай мастить собі голову, добре, що він борги її віддав, хоч нових наробив, щоб поїхати в Ізраїль.
Степан спішив додому, як на крилах: дочка закінчує консерваторію. Та його чекав сюрприз. Теща повідомила, що Оксана забрала доньку в Італію. Там вона зустріла свого коханого вчителя, біологічного тата Лілі, тож хай Степан вибачає, таке життя, що поробиш.
В очах Степана зблиснули сльози. Я не знала, що сказати, щоб хоч якось утішити. Степан розрахувався за каву й попрощався. Більше я його не бачила, тільки почула згодом, що серце його не витримало.
Ліля прилетіла з Італії, ходить тепер частенько до місця його спочинку, А вдома перед портретом нерідного, але найріднішого тата, грає вечорами «Місячну сонату».
