fbpx

Якось Майю Степанівну не застали на звичному місці. Спочатку подумали, що пішла десь у справах чи кудись поїхала. Однак, коли минуло вже кілька днів, всі занепокоїлися. Довго дзвонили в двері. Нарешті господиня відкрила

— Ви куди недопалок кинули? Знову повз урну? Хто за вами прибирати буде? Ви у мене дострибаєтеся, Петре Івановичу, що я про все Марії Степанівні розповім.

Гучний окрик змусив шістдесятирічного чоловіка здригнутися. Він підняв недопалок і кинув у смітних. А потім докірливо сказав:

— Яка ж ви все ж таки уважна і криклива, Майє Семенівно. А якби Марійка почула? Я спеціально вранці сміття виношу, щоб душу відвести. А ви кричите.

Майя Семенівна погрозила йому пальцем.

— Не скаржтеся, я все одно вас часто покриваю. А Марійка просто турбується про ваше здоров’я. Кого три місяці тому забирала швидка? Отож-бо й воно. Шуруйте додому. Ще раз побачу, змушу весь двір підмести.

Майя Степанівна працювала і консьєржем в багатоквартирному житловому будинку, а також була старшою по під’їзду і «смотрящою», як її називав місцевий любитель поцупити все, що лежить не так, Степан Вороненко, який промишляв дрібними порушеннями закону. За це і відсидів спочатку рік, потім три. Про Майю Степанівну він говорив так:

— Я як почую її голос, то мені здається, що у нас на будові перекличку роблять. Грізна жінка, я її навіть побоююся.

Звичайно Майя Степанівна була колоритною особистістю. Скільки їй було років, ніхто не знав. Давали і п’ятдесят і сорок п’ять. Виглядала ця жінка на фоні інших бабусь, на всі сто. Могла і шорти одягнути, і легінси різнокольорові. Кепку начепити, козирком назад. Раз на місяць вона обов’язково йшла у перукарню на стрижку, фарбування, манікюр і педикюр. Сусідка Ірина Олексіївна, її ровесниця, часто їй говорила:

— Майє, ну чого ж ти так молодишся? Сподіваєшся, що тебе ще хтось заміж візьме в наші з тобою вісімдесят? Так кому ми вже потрібні, старі шкапи. Я геть нічого робити не збираюся, хустку начепила, щоб сивину приховати, спортивний костюм і все.

На що їй Майя з викликом відповідала:

— Ти мене з собою не порівнюй. Моє кредо бути і виглядати, як справжня жінка, а не, як опудало у старому костюмі. А якщо тобі ще й компліменти роблять, то це взагалі — чудесно. А коли ще й дівчиною назвуть, то вищий пілотаж.

Ірина Олексіївна хитала головою.

— І коли ж ти, Майє, все встигаєш? І за порядком дивитися і за собою доглядати? Хоча я знаю. Адже ти усе своє життя одна. Заміжньою не була, дітей не маєш. Не те що у мене. Микола мій півстоліття мені нерви псував, поки від чарчини не скопитився. Дві дочки, які заміж вийшли, але спокою від них досі немає. То онуків припруть, то самі прийдуть зі шмарклями по коліна жалітися, що чоловіки їх ганяють. А як мені? Коли замість того, щоб вони мене, я їх маю підтримувати. Яка там краса і догляд за собою?

— Коли припиниш пхати свого носа в їхні сімейні стосунки, то час знайдеться — відрізала Майя.

Ірина Олексіївна розсердилася:

— Яка ж ти капосна, Майє, якою була, такою і залишилася.

І не знала Ірина, чого Майї коштувало гарно виглядати. І ломило на погоду і ноги гули від високих підборів. Та вона навіть іноді заздрила сусідці. Що у неї і чоловік був, і діти, і проблеми разом з ними. А то зайдеш в квартиру і аж плакати хочеться від самотності. Ось тому вона і жила долями інших людей. Почує наприклад, що сваряться в тридцять другій квартирі. Там молоді Євген з Лізою живуть. Півроку, як розписалися. Часто не можуть порозумітися через якісь дрібниці. Вона до них. З’ясує причину, відчитає обох і знову спокій. Чи, наприклад, Борис Степанович. Він їздить на візку. То вона для нього пандус організувала, щоб людина свіжим повітрям могла подихати.

Всі в будинку вже звикли, що у них завжди є Майя Степанівна. Допоможе, підтримає, порадить. Іноді трохи жорстко, але від щирого серця. А одного разу її не застали на звичному місці. Спочатку подумали, що пішла десь у справах чи кудись поїхала. Однак, коли минуло вже кілька днів, всі занепокоїлися. Довго дзвонили в двері. Нарешті господиня відкрила. Виявилося, що Майя Семенівна занедужала. То там таке почалося. Всі сусіди сполошилися. Несли їй все. І малинове варення, і мед, і чай, мало не з цілого світу. Від такої уваги Майя навіть розплакалася. А Ірина Олексіївна з докором їй сказала:

— Чого рюмсаєш? Ти ж для нас усіх, мов член сім’ї! — і вколола трохи. — Чого ж ти мені не подзвонила? Я б точно не відмовила тобі в допомозі.

Майя схлипнула:

— Та, якось не хотілося бути для когось тягарем.

Через десять днів Майя Семенівна вже знову голосно командувала:

— Петре Івановичу, це ви зробили? Я бачу ви геть розслабилися, поки мене не було. А ти, Степане, куди намилився? Всього місяць, як на волі, а вже руки сверблять. Йди додому від гріха подалі.

Та найбільше її зворушило те, що коли ввечері люди йшли з роботи, то приносили їй букети квітів.

— Навіщо? — питала вона.

— За те що ви є, Майє Семенівно. За той час поки ви хворіли, ми зрозуміли, що ви талісман нашого будинку. З одужанням! — відповідали вони.

А ввечері, коли вона йшла додому з оберемком квітів, їй зустрілася Ірина Олексіївна.

— Ой ну ти, мов актриса після концерту. — заздрісно сказала вона.

— Звісно. А я і є зіркою нашого будинку і пишаюся цим.

Фото – ілюстративне (pexels).

You cannot copy content of this page