Я завжди стараюся аби нікому не муляти очі, я краще промовчу, поступлюся, лиш би все було добре. А я що – потерплю, чи мені вперше?
Терпінню я навчилася в першому і останньому шлюбі, бо там всім заправляла свекруха, в якої ми й жили. Вона мене не прийняла і ніколи не довіряла, думаю, що саме це й вплинуло на наш шлюб.
Розумієте, вона ввесь час від мене ховала гроші. Так, не смійтеся. Прийде чоловік з зарплатою, то віддає гроші їй. А вона тоді від мене починає ховати в речах, на кухні, під ліжком. І завжди забуває, де сховала. А далі до мене з претензіями, що це я гроші взяла.
– Та не видно по ній, щось собі купила, точно! Так. ходить в кафе і там мої гроші профукує!
– Але я не ходжу в кафе, – говорила їй я, але мене вона не слухала, як і чоловік.
Коли ж я була при надії Сашком, то вона знову почала, що я це спеціально зробила аби не працювати і їхні гроші витрачати на себе.
Мені довелося піти до появи сина в гуртожиток. Знали б ви, що й там мене не хотіли приймати. Але я просто приходила і все, сиділа під кабінетом не один тиждень аби наді мною змилосердилися.
Через п’ять років нам дали однокімнатну квартиру і я була дуже рада. Ми були з сином лише удвох, ніхто нам не допомагав. Свекруха казала, що то й не їхня дитина, тому я й пішла аби вони не побачили.
Я не хотіла щось доказувати. Навіщо?
Син ріс розумним хлопцем і я раділа, що він дуже вдало одружився, дівчина була з власною квартирою. Вже будуть мати, де жити.
Почали вони вже й разом старатися: купили машину, зробили ремонт, далі онуки пішли.
Я ж вийшла на пенсію і була рада, що нарешті відпочину, але як почали рости ціни, то вже й стало мені сутужно. Але я пішла ще прибиральницею в місцевий магазин і якось жила.
Коли син купив нову квартиру, вони всі туди переїхали, то він прийшов до мене і сказав, що буде мені допомагати з грошима.
– Мамо, купите собі щось, вам завжди гроші потрібні, побалуйте себе хоч зараз.
Я думала, що невістка в курсі і ще й так раділа, що маю таких добрих дітей. В мене в холодильнику і рибка знайшлася, і ковбаска, і сир. Потрошки, але всього є.
Аж одного разу прийшла невістка з сумкою і каже:
– Ми на дачі були, то я вам свіжої зелені принесла.
І просто до холодильника.
А далі як почала, що вони так не харчуються, що я не можу таке їсти в моєму віці.
– Вам треба каші і кефір, а не ковбаси копчені!, – повчала вона мене.
Я вирішила промовчати, а що мала казати? Де ж я знала, що вона так приходитиме чи не щотижня! І завжди з тією петрушкою, яку я терпіти не можу!
А того разу я не все й поклала в холодильник, бо мало мені стукнути сімдесят і я запросила сусідок відмітити. Порозкладала попід ліжка, в шафу консерви поклала, овочі і фрукти в пральну машину, але невістка все одно була незадоволена місткістю холодильника.
– Та й бачу. Ви собі нове пальто купили, в прихожій висить. Я собі таке можне не купую, бо маю про дітей думати, що вони їсти мають! Бо хто про них подумає?
Я не знала де й дітися, й справді, діти їсти не мають що, а я ковбаси купила та шинки. Вже й мені свято було не миле, хоч прийшли всі, та й син з невісткою сиділи. Розмова не клеїлася, що вже й подруги почали питати, чому я така сумна.
– Та ви що, я ж радію, просто стомилася трохи, – відповідала я.
– Звичайно, такий стіл накрити, – втрутилася невістка, – це ж переносити пів магазину, то й не так стомишся…
І тут як почалося… Подруги мої, які знали про її ревізії й не витримали і все в очі сказали. Я бачу, що син паленіє, а далі її за руку і з хати. Я вже й не знала, що думати, не хотіла перша телефонувати і дівчат своїх журила, що вони таке сказали.
– Хтось мав це сказати, – відповіли вони і пішли теж геть, залишивши мене саму за цим всім столом.
А потім син прийшов з букетом квітів і путівкою в санаторій.
– Мамо, ти нікого не слухай. Я ж знаю, як ми жили, ти ніколи й шматка ковбаси не їла, все казала, що не любиш, а вже потім до мене дійшло, що ти все віддавала мені. Тому я тобі буду й далі допомагати, а цей подарунок тобі, щоб ти таки ним скористалася, а не відкладала на поминки.
Ми обійнялися, плакали і сміялися.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
