fbpx
Історії з життя
Якось раз повз мене проїжджав мій знайомий Володька з сусіднього будинку. Він давно виказував мені знаки уваги (значки уваги, як про себе називала їх я), але я прикидалася, що не помічаю. Мені не подобався гумор Володі, а ще деякі його хвастощі і самолюбування

– Рухатися Вам більше потрібно. Розумієте? Ру-ха-ти-ся, – без будь-яких емоцій, трохи втомленим голосом говорив лікар, щось записуючи в моїй карті і дивлячись поверх окулярів. – Сидячий спосіб життя до добра не доведе. Всі ці Ваші незрозумілості в спині і шиї тільки від нього.

– Ви хочете сказати, що у мене немає ніякої хвороби? – здивувалася я.

– Поки що ні, – впевнено-спокійно продовжував доктор. – Але, повторюю, не будете рухатися – з’являться. Та й зайвого он уже набрали.

При цьому його очі над окулярами скосити в бік і ковзнули по моїх боках.

– Щоденні прогулянки здійснюєте?

– Звісно! – Я мало не підскочила на стільці. – У магазин там. І ще.

Доктор скептично подивився на мене.

– І скільки до магазину?

– Метрів триста, – зітхнула я і пригнічено опустила плечі.

– Загалом так. Щодня робити мінімум десять тисяч кроків…

– Скільки?! – обурилася я.

– Це мінімум. Плюс вправи. Штанги-гантелі в залі тягати не треба. Прості оздоровчі вправи. Контрастний душ. Живлення. Дихальні практики. Ре-гу-ляр-но.

Я зовсім знітилася.

– Я думала пропишете масаж і вітаміни. Ну, може, ще щось.

Доктор глибоко зітхнув. Зняв окуляри.

– Прописати-то я можу. Тільки далі що? Через півроку знову до мене прийдете. Під лопаткою тягне?

Я кивнула.

– Вам би позайматися з хорошим тренером. Можна в фітнес-клубі. Бажано подалі від будинку. Але є ризик не знайти професіонала. Можна і онлайн. Можу порекомендувати. Досить купити килимок.

Доктор подався корпусом в мою сторону.

– Та Ви зрозумійте. Малорухливість – Ваш ворог. Людина створена для руху. А Ви сидите цілими днями. Друкуєте. – Він зобразив пальцями в повітрі, як я це роблю. – А потім раз – яке-небудь різке, необережний рух – і все.

– Що все?

– Загалом не розігнетеся. Защемлення. Це дужеееее неприємно. А можна уникнути. Як це зробити, я Вам вже розповів. Всього найкращого. Зайдіть до мене через три місяці.

І він простягнув мені листок паперу.

– Що це?

– Рецепт.

Там були написані прізвища тренерів, чиї заняття мені рекомендовано було знайти в інтернеті.

Додому я поверталася пішки і думала над словами доктора. Справа в тому, що спорт і я – речі несумісні. Як в школі  недолюблювала фізкультуру, то досі думки про неї викликають тік. Однак перспектива одного разу не розігнутися мене лякала.

У дворі голова нашого житлового кооперативу Андрій особисто розчищав сніг. Ми привіталися.

– Що це Ви? – питаю.

Андрій знизав плечима.

– Калерія Федорівна другий день не виходить.

– Зрозуміло. Може, захворіла.

– Дзвонив. То номер недоступний, то трубку не бере.

– Як би не сталося чого. Сподіваюся, найближчим часом все вирішиться.

На наступний день я, як тільки встала з ліжка, зробила декілька нахилів, кілька разів присіла, потім подумала, згадала ненависну шкільну фізкультуру і почала махати ногами. Приблизно на п’ятому маху гепнула мізинцем об тумбочку і, накульгуючи і чортихаючись, пішла на кухню варити каву.

Наступного ранку я до цього вирішила додати стрибки на місці і з неприємним подивом виявила, що незабаром з’явилася задишка, і я швидко втомилася. Засмучена, пішла варити каву. Братися за список прізвищ, даний лікарем, я ніяк не могла зважитися. А треба ж ще набирати кроки.

У дворі я зустріла Калерію Федорівну – нашого двірника.

– Добрий день, Калеріє Федорівно.

Жінка підняла на мене очі.

– А, здрастуй, мила.

– У вас все гаразд?

Вона зітхнула.

– Добре, якби все, але ж не все.

– А що сталося? Сподіваюсь нічого серйозного?

– Не знаю, як і назвати. Звільнятися, напевно, доведеться. А не хочеться.

– Навіщо звільнятися? Ви нездорові?

– Та я то здорова, мила. – Калерія Федорівна відставила в сторону лопату і сперлася рукою об її держак. – До доньки мені треба виїхати. А донька в селі живе. Недалеко від міста, а все одно кожен день не наїздишся. Ось і треба мені до неї переїхати. І всього ж на два, може, три місяці. А роботу шкода втрачати. Хоч і невеликі гроші, та все не зайві. Спробуй потім знайди, пенсіонерів зараз не дуже куди беруть. Якби знайшовся хтось, щоб тимчасово за мене попрацював.

І Калерія Федорівна, відвернувшись, продовжила свої заняття з лопатою. Думка ще не встигла сформуватися в моїй голові, як я вже ляпнула:

– Калеріє Федорівно, я за Вас попрацюю!

– Ой? – здивована жінка розвернулася до мене всім корпусом.

– Я, – кажу, – попрацюю за Вас. І зарплати мені не треба. Будете отримувати як і раніше.

– Як так – без зарплати? Ні, мила, на таке не піду. – Вона твердо похитала головою.

– Калеріє Федорівно, ми один одного порятуємо. Вам потрібно виїхати до дочки, а мені потрібна Ваша робота. Але не зарплата. Розумієте?

– А навіщо тобі?

– Калеріє Федорівно, Ви серіали любите?

– Серіали? А то як же. Про любов особливо. Про поліцію не дуже.

– Так ось, я для цих серіалів сюжети придумую.

– Ти?! – ахнула Калерія Федорівна.

Я кивнула.

– І мені, щоб цікавіше придумувалося, треба частіше на повітрі бувати і рухатися. Щоб мозок активніше працював. – Я покрутила пальцями біля своєї голово. – А просто так гуляти, без мети, я не люблю.

Калерія Федорівна дивилася недовірливо. Тоді я додала:

– Так лікар сказав.

– Ну раз лікар сказав…

– Ну а ще я, можливо, придумаю сюжет про дівчину, яка працювала двірником.

Ми домовилися. Я все пояснила Андрію. Він здивувався, але заперечувати не став. А я була рада, що таким чином знайшла компроміс в призначеннях лікаря. Тому що розгрібати сніг я, на відміну від фізкультури, дуже любила.

Я отримала ключі від підсобки з інструментами та інструкції від Калерії Федорівни і вперше за довгий час навела годинник на шосту ранку.

Виглянувши у вікно в свій перший робочий день, перше, що я подумала: «Пощастило так пощастило». На вулиці, що красиво підсвічувалася ліхтарями, йшов рясний снігопад. Це означало, що мені потрібно розчистити основну площу у дворі, а потім, коли мешканці роз’їдуться на своїх машинах, все інше.

Випивши каву і зручно одягнувшись, я вирушила на свою першу битву зі сніговими перешкодами…

Через п’ятнадцять хвилин мені довелося знизити темп, ще через десять я зрозуміла, що якщо ось прямо зараз не зупинюся і не віддихаюсь, то впаду прямо обличчям в накидану мною особисто купу снігу.

Я встромила лопату в замет і почала повільно походжати туди-сюди. З під’їзду вийшов Андрій і помахав мені рукою.

– Як справи у трудівників пера і лопати?

– Все нормально, – запевнила я його.

– Хай щастить. І не починайте різко, – сказав він, сів в машину і поїхав.

Через деякий час я повернулася додому і виявила, що весь одяг під курткою промок. А ще – що неймовірно зголодніла. Я прийняла душ, щільно поснідала, відпочила і знову вийшла на подвір’я, щоб розчистити звільнені машинами ділянки у дворі.

До вечора я відчула, що в мене є м’язи навіть у тих місцях, про які я і не підозрювала і що вони можуть нити і і ще всіляко давати про себе знати. Вранці я ледве сповзла з ліжка. На щастя, снігу в цей день не було, і я залишилася вдома відновлюватися.

Я лежала і згадувала свого діда. Він овдовів ще до моєї появи на світ і шанував пам’ять про бабусю до кінця, так і не пустивши більше жодну жінку в своє життя.

Мій батько був єдиним його сином, а я – єдиною внучкою. Мама і тато возили мене до діда щороку. Я проводила у нього частину літніх канікул і зимові. Жив дідусь у великому селищі у власному будинку. Був він дуже працьовитий, сам прекрасно справлявся з господарством.

Взимку ми з дідом виходили на розчищення снігу. Я з дитячою лопаткою, а він – з широкою дерев’яною. Коли я підросла, ми з дідом влаштовували змагання – хто швидше розчистить свою територію. А коли стала зовсім дорослою і рідше бувала у діда взимку, то робила це одна. П’ять років тому дідуся не стало. Я дуже його любила. І відтоді жодного разу не розчищала сніг.

Будинок тепер пустує. Селище обміліло, багато жителів перебралися в місто. Я і батьки їздимо провідати будинок і відвідати місце спочинку бабусі і дідуся. Тато говорить, що у нього рука не піднімається продати будинок, тому що одного разу він може стати в нагоді мені.

Я змахнула сльозу, сяк-так піднялася і акуратно порозтягувала м’язи. Потім полежала в теплій ванні.

М’язи боліли і наступного ранку, тому на роботу я вийшла ввечері, коли відчуття трохи послабилися.

Через кілька днів я відчула, що ранкові вправи у дворі наповнюють мене енергією. Весь день ходила бадьора, з ясною головою. Працездатність моя в основній діяльності підвищилася, мені хотілося працювати і працювати, і я отримувала від цього задоволення.

Якось раз повз мене проїжджав мій знайомий Володька з сусіднього будинку. Він давно виказував мені знаки уваги (значки уваги, як про себе називала їх я), але я прикидалася, що не помічаю. Мені не подобався гумор Володі, а ще деякі його хвастощі і самолюбування. Служив Володька в поліції, але не ловив порушників, а сидів у кабінеті за паперовою роботою.

Побачивши мене, він загальмував і виліз з машини. Тільки цього мені не вистачало!

– Кого це я бачу за таким дивним заняттям!

Я прикинулася сліпою і глухою і люто махала лопатою.

– Та зупинись ти! Агов, Віко!

Він підійшов і вихопив лопату у мене з рук.

– Ну привіт.

– Вітання. Чого тобі?

– Так ось. Побачив тебе, зрадів.

– А, – кажу. – Радуйся собі далі, а у мене робота.

– Та я ж про це і хотів запитати! Ти чого, на підробіток влаштувалася? Грошей не вистачає? Може допомогти?

Я закотила очі.

– Заспокойся, Володю, це експеримент.

– А-а-а, експеримент. А подробиці будуть?

– Для тебе ні. Не зрозумієш.

– Ясно Ясно. Куди нам, приземленим, зрозуміти творчі пориви обдарованих людей.

– Досить баламутити, Вова. І поверни мою лопату!

Я забрала назад свій інструмент і продовжила роботу.

– Ох, не цінуєш ти мене, Віко. Але ж я для тебе…

Володька так і недоговорив, що він для мене, забрався в свою машину і поїхав.

Через пкілька тижнів у двір зайшла Калерія Федорівна.

– Здрастуй, мила, як ти тут справляєшся?

– Чудово, Калеріє Федорівно! З погодою дуже пощастило. Зима-то яка!

– Зима нині тепла. І не сльотава, це так. А я ось у справах в місто приїхала, зайшла тебе провідати.

– У мене все добре. Калеріє Федорівно, якщо не секрет, що у дочки трапилося?

– Ох, мила, у дочки моєї недолугої історія як раз для цих твоїх серіалів.

– Тоді я точно повинна її почути! Ходімо до мене, чаю вип’ємо.

***

– Так ось, значить, Віко мила, почалося з того, що моя донька вийшла заміж. Але ж я їй тоді відразу сказала – не йди за нього, нічого хорошого від нього не побачиш. А вона мені – мамо, за мною чоловіки натовпами не бігають, мені двадцять сім, я, каже, так ніколи заміж не вийду. Ну що тут скажеш. Хлопці за нею і справді не бігали. Пам’ятаю, молоденька вона все вдома сиділа вечорами, подружки на побаченнях, а моя одна, переживає. Все хвилювалася, що не красуня. А я-то все бачу, і шкода мені її.

Зізнаюся, після цих слів я трохи засумувала. Мені більше двадцяти семи, я досі незаміжня. Та й до справжніх красунь мене навряд чи можна віднести. І чоловіки теж натовпом не ганяють. Хіба що Володька… Ой, та чого це він мені в голову прийшов! Калерія Федорівна тим часом продовжувала.

– А коли чоловіка мого не стало, ми з донькою квартиру розміняли. Дуже вже вона хотіла окремо жити так особисте життя свою влаштувати. Ну і влаштувала. Я ж то відразу побачила, що це ледар і нероба. Ні кола ні двора у самого, жив з батьками такий собі чолов’яга, працювати не хотів. Тут і підвернулася йому моя наївність з квартирою. Обкрутив її, та за нього і вискочила. Переїхав до неї і став за її рахунок жити. А я вже мовчу, думаю, сама розбереться.

– І що ж вона?

– А нічого. Закохана. Каже, не може знайти гідну роботу, не цінують його.

– А освіта у нього була?

– А то як же. Художня. Та тільки я ні разу не бачила, щоб він цим займався. Я так думаю: був би по-справжньому тямущий та талановитий, пробився б. Ну на шматок хліба з маслом точно заробив. Донька скоро відчула в собі нове життя, вже як я раділа, хоч і зятя не любила. Поговорила я якось з ним. Мовляв, вона ж в декрет скоро, треба б тобі почати на сім’ю заробляти. Він головою киває, що розуміє. А коли у неї живіт виріс, заявив, що зробив велику помилку і що йому потрібно бути вільним, щоб досягти успіху. І зник у невідомому напрямку.

Брови мої поповзли вгору.

– Ось такий, мила, безвідповідальний виявився. Донька на світ привела прекрасного хлопчика. Удвох ми з нею впоралися. А коли рік хлопчині виповнився, вона іншого чоловіка зустріла. Я спочатку думала – теж несерйозний, хлюпик якийсь. А потім якось побачила, який він надійний та працьовитий, вартий поваги. Тільки позаочі так і називаю за звичкою – хлюпиком. Дуже вже маленький да худенький. І була у цього хлюпика ідея фікс – жити в селі. Так і доньку мою заманив. Продали вони обидві свої квартири і купили будинок. Донька там стала городом займатися, а він в місті працював. За професією – електрик. Послуги надавав приватно і робив завжди все на совість, тому і замовлень у нього багато було. А він освоїв ще ремонтні роботи і став взагалі нарозхват. Донька знову при надії, а тут візьми та й перший її чоловік появися.

Справа-то в тому, мила, що розлучення з ним вона не оформила і батьком дитини його записала, вірила ще тоді, що повернеться. Вже як він їх знайшов – уявлення не маю. А тільки став побачень із сином вимагати. А то і зовсім, каже, відсуджу. Ти, каже, офіційно моя дружина, а живеш з іншим і дитину від нього чекаєш, і розлучення, каже, я тобі так просто не дам.

– Що ж, дійсно у нього батьківські почуття?

– Годі, мила. – Калерія Федорівна махнула рукою. – Він зрозумів, що у хлюпика гроші водяться, і хоче, щоб від нього відкупилися. Навіть натякав на це. Він тоді і розлучення відразу дасть.

– Ну і нахаба. І що вони?

– Так не до нього їм тепер бо. Донька моя ощасливила нас близнюками!

– Нічого собі!

– І знову хлопчики. А у хлюпика хороше замовлення в іншому місті, він і поїхав заробляти, а я до доньки в допомогу.

Калерія Федорівна знову поїхала, а у мене продовжилася активна трудова діяльність. Тепер кожен день я відчувала легкість у всьому тілі, а одного разу виявила, що улюблені джинси вільно застебнулися на мені і не впиваються в боки. Я заверещала від захвату і підстрибнула.

Всесвіт, мабуть, теж був в захваті від моїх досягнень і в нагороду послала мені настільки рясний снігопад, що я вибігала на розчищення кілька разів.

Була неділя. Я побачила машину Володьки. Він пригальмував, уважно подивився на мене, але з машини не вийшов, а поїхав у бік свого будинку. Хвилин через десять з’явився у дворі з величезною лопатою, став поряд зі мною і мовчки почав гребти сніг.

Я здивувалася, але теж мовчала. Через півгодини Володька сказав:

– Ну, здається, впоралися.

– Ну привіт, – сказала я.

– Нема за що, дорога, – відповів Володька.

– Який же ти все-таки, Вово, нестерпний.

– Зате ти зараз дивишся на мене і посміхаєшся.

– Правда? Я і не помітила.

Тут мене осінило.

– Слухай, пам’ятаєш, ти пропонував допомогти?

– Звичайно, – усміхнувся Володька.

– Можеш допомогти одному нечесному Казанові-художнику розлучитися, щоб його колишня дружина знайшла справжнє щастя?

Володька помовчав, покліпав і сказав:

– Душе моя, виражайся ясніше.

Я коротко переказала йому ситуацію з дочкою Калерії Федорівни.

Володька знову розплився в усмішці:

– Звичайно, допоможемо!

– Тільки мирно.

– Не турбуйся, Віко. – Він поклав руку мені на плече і попрямував по двору, так що і мені довелося піти поруч з ним. – Поговоримо. Роз’яснимо. Все буде настільки мирно, – вільною рукою Володька театрально жестикулював, – що це увійде в історію розлучень.

Я зупинилася і зняла Володьчину руку зі свого плеча. А він подивився на мене, і вперше на його обличчі була нормальна людська посмішка.

– Погуляємо, Вік?

***

– Ну ось, інша справа, – бадьоро говорив доктор. – Спортом займалися?

– Ага, – кажу. – Зимовими видами.

Поки я була у лікаря, на вулиці розігралася справжня весняна крапель. Сонце сліпило очі і помітно припікало крізь куртку.

Вдома я відкрила новий лист в Ворді.

1975 рік. Юна Калерія, задерши голову, стояла перед будівлею вокзалу.

На цьому я поки вирішила закінчити, тому що пора було збиратися на побачення з Володькою.

Автор: Записки кумедної панянки.

Взято з мережі. Фото – ілюстративне.

You cannot copy content of this page
facebook