Я вважаю, що за стільки років разом чоловік мав би вже звикнути до того, що для мене важлива моя родина і не моя вина, що я з багатодітної сім’ї, яка не має аж такого достатку, тому підтримувати один одного – це наше правило. Зараз дуже важкий час і треба один одному допомагати. Але, якби я знала, чому саме чоловік так реагує на родичів, то я б по-іншому вела себе всі ці роки.
В той день, коли Іван побачив, що я багато наготувала страв, то насупився:
– Знову твої приїдуть?
– Так, Юлі зранку на обстеження і вона переночує.
– Зрозуміло, – спохмурнів чоловік.
Я не розумію, чому людина так шкодує аби хтось переночував у нього на дивані? Ми вже десять років разом і за цей час варто було звикнути до того, що у нас час від часу хтось з моїх братів чи сестер ночує. Але ж вони приїздять не з порожніми руками: сметана та сир, молоко і яйця, то за будь-якої пори року.
– Щось вони не дуже сир їдять. А все на м’ясо налягають, – каже мені на те Іван.
– Бо м’ясо у нас на великі свята, не кожен має таку зарплату, як ти.
Родичів чоловіка я не бачила і з його батьками за весь цей час не була знайома. Може, когось би це насторожило, але чоловік мене запевняв, що вони живуть за триста кілометрів в сусідній області і туди їхати, то не вигідно. Та й він сам туди не їздив, а мені що? у мене від своїх родичів відбою нема, то я буду за його переживати.
І все б було нічого, але якось я побачила, як Іван практично втікав від якоїсь старенької. Я почекала, поки чоловік відійде і прослідкувала за жінкою.
– Вибачте, ви щойно говорили з одним чоловіком. Що ви від нього хотіли?, – питаю люб’язно.
– А ти хто така?
– Я його дружина і можу навіть фото показати, – кажу я.
– Дружина?, – вона аж руками сплеснула, – Ото би Марія тішилася… А діти у вас є?
– Так… А Марія, то хто?
– Мати Івана, але її вже нема з нами… В квартирі була пожежа…
– В квартирі? Вони ж живуть у селі?
– Та яке…
І жінка мені розказала хоч і нещасливу, але типову історію: чоловік на чарку налягав, а жінка з сином жили в його квартирі та все чекали, коли він за розум візьметься.
– Іван матері не пробачив, що та не пішла від батька, коли він вже на ноги став та купив квартиру. А вона ж лишилася, бо казала, що батько цю квартиру на казна-що перетворить, а при ній вона буде ціла і дістанеться синові. Але пожежа все забрала…
Квартиру Іван продав за безцінь, як казала жінка, матері поставив пам’ятник, але не батькові і нарізно вони.
– «Хай хоч так матиме спокій від нього», казав він тоді мені, – говорила жінка, – Але я дуже рада, що у нього все добре, просто він такий, що нічого й згадувати не хоче. Некомпанійський.
– Це точно,- усміхнулася я.
Отакої, а я ж нічого не знала і вважала Івана просто таким некомпанійським, навіть раділа, коли він й краплі в рот не брав. Звичайно, мої родичі завжди хотіли повеселитися, але у нас вдома не було чим і Іван відмовлявся витрачати на це гроші:
– Хочете – йдіть і купіть, – завжди казав.
Мої навіть думали, що ми якісь віруючі.
Але якби я знала, що ж насправді відбувається, то хіба би я так чинила? Ні, я б завжди відкрила двері для родичів, але я б їх так не гостила, наче на Різдво. Я б не жартувала з чоловіка і не ображалася, що він не поважає мою родину. Та багато чого б робила по-іншому, якби знала.
Чого він мені нічого не розповів – ось питання, хіба я не заслуговую про таке знати? Як мені далі себе вести з Іваном? Зізнатися йому чи чекати, коли він сам мені все розкаже?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
