– Моя пташечка ще не прокинулася? – чула я спросоння лагідний голос. – А я вже корівку видоїла, молочка принесла.
– А сирнички будуть?
– Вже спекла, моя ластівко, – воркотіла бабуся, – вставай, мий личенько, помолися до свого ангелика та йди снідати.
Бабуся наливала в умивальник води, я підставляла долоньки під прохолодний струмінь, а вона ще й примовляла: «Ой водичко, ой водичко, вмий Натусі личко, рожеве та біле, як яблучко спіле».
Потім я складала долоні докупи, піднімала голову до іконки на стіні й шепотіла «Ангеле-хоронителю мій, завжди біля мене стій…». А після смачного сніданку дякувала Боженьці і своїй бабусі. Отакі мої наймиліші спогади дитинства та юності.
Я зростала в невеликому селі і виховувалася бабусею. Вона вже була вдовою, коли одружувала свого єдиного сина, мого батька, з моєю мамою. Жити молодята стали в її хаті. Бабуся працювала санітаркою в медпункті, моя мама – в бібліотеці, а тато – на заводі в райцентрі. Але добре я знала тільки бабусю, тато зрідка навідувався, а маму я ніколи не бачила, тільки розглядала весільний портрет, декілька світлин із її дитинства та шкільних літ, і то тільки тоді, коли запитала, чому в усіх є, а в мене немає мами. Відтоді бабуся багато розповідала мені про маму, і завжди її очі наповнювалися слізьми, особливо під час останньої розповіді, коли вже я зібралася заміж і ще раз просила бабусю розказати про маму, яка мала б мене благословити на шлюб, але так не сталося.
– Коли я дочекалася невістки, – почала бабуся, – то втішилася, що буде мені допомога в господарстві. Чоловік мій замолоду пішов у засвіти, нелегко було в селі без чоловіка. Я сама залишилася з восьмирічним Сашком, і коли він виріс, став допомагати мені, то в мене вже сили були не ті, тож коли син привів знайомитися дівчину Олесю, родом із іншого села, я зраділа, бо зразу відчула, що це гарна дитина, і ми разом упораємося з господарством, адже тоді в селі нічого неможливо було купити, все треба було мати своє.
– Одне мене дивувало в поведінці невістки: вона не поспішала після роботи чи у вихідні бігти на город. Спочатку чепуриться, вмивається, зачісується, ніби на свято, переодягається в усе чистеньке, яке спеціально для городу в неї окремо лежить. Воно не святочне, але все таке красиве, та ще й фартушок обов’язково зав’яже. А коли прополе грядку, посапає, то й плямки, навіть цяточки бруду на одязі не видно, а вона все одно після праці прополоще сорочку, спідничку й фартушок у воді, коли висохне, то навіть прасує.
– Якось я трішки пізніше повернулася додому, а моя невістка вже на городі порядкує, поле бур’ян, а заодно й гірчицю всю повиривала. Я схопилася за голову, але їй нічого не сказала. В неділю прийшла до мене сусідка побалакати. І тут у мене язик засвербів. «Галю, – кажу їй, – а вділиш мені гірчиці, бо моя невісточка люба геть усю повиривала». І тут я почула зітхання. Це Олеся біля відчиненого вікна стояла й випадково почула мої слова.
– Мені так соромно й незручно зробилося, вже йшла перепросити, аж тут Олеся сама до мене підходить: «Мамо, вибачте, в нашому селі гірчицю не сіють, то я просто не знала». «Це ти мені вибач, доню. Але скажи: чому ти так чепуришся до праці на городі»? Олеся сказала, що її так бабуся навчила: йти до матінки-землі, як на свято, щоб вона до нас була благодатна, а ще попросила, щоб я їй навесні окрему грядку виділила.
– Прийшла та весна незабутня. Моя невістка на своїй грядці щось садить і сіє, хоч їй нелегко, бо вже під серцем її дитинка, але від моєї допомоги відмовляється, так їй хочеться встигнути все. А весь час, коли наша Олеся була при надії, її врода так розквітла, що люди заглядалися на неї. Я ж боялася, щоб не зурочили часом. Щось відчувала моя душа…
– У першу хвилину, коли ти, Наталочко, на світ появилися, була така радість у серці і щастя. Та недовго ми раділи, бо через кілька днів із Олесею попрощалися.
– Я брала тебе, маленьку, на руки та йшла на невістчину грядку. Там не тільки все буяло, а було посаджено так красиво: рядочки моркви й петрушки, між ними рядок цибульки, а сама грядка розділена на ромбики, трикутники і кружечки, і різні овочі на одній грядці подружилися, їх звеселяли червоні сальвії й жовтогарячі нагідки й чорнобривці, ніби зібралися на рослинне весілля.
– Тепер розумію, бабусю, чому ми обидві чепурилися, коли йшли на мамину грядку, – я обіймала свою бабусю і так не хотіла розлучатися з нею, але в місті чекав мене мій майбутній чоловік.
Після весілля ми часто відвідували бабусю, поки вона не пішла в засвіти, перед тим оформивши заповіт на мене. Але в місті родина, квартира, робота. А хата потребувала ремонту. Тоді мій тато дорого купив її у мене, переїхав туди зі своєю другою дружиною, а квартиру залишив її дітям.
Коли ми родиною приїжджаємо в село, згадуємо дорогих наших людей, і з татом йдемо подивитися на мамину грядку, яку бабуся, а потім тато, намагалися так же красиво її засіяти.
Мій чоловік перестав з мене дивуватися, коли я йшла купувати овочі й фрукти тільки на ринок і обов’язково купувала, ніколи не торгуючись, в стареньких бабусь у хустках.