fbpx

Якось я заснула в шкарпетках. Ні, не змерзла, просто в мене були брудні ноги і замість того аби піти в ванну їх помити, я просто одягла шкарпетки і лягла в ліжко

Кажуть, що важко, коли не маєш підтримки, але я вам скажу більше, важко, коли не маєш підтримки від найрідніших!

Родина – це місце, де мають давати крила, мають вселяти щастя і радість, але в моєму випадку все було навпаки, бо, бачте. на думку свекрухи, я була надто вчена, що дорівнювало блаженна.

Вчилася я на філософському факультеті вчилася доволі непогано, я мріяла, що залишуся на кафедрі, буду писати наукову роботу, але тут сталося кохання…

Матвій вчився в тому ж інституті, тільки на фізичному. Наче однакові букви, але різні ми були, як небо і земля. Певно, це нас і привабило.

Мене тішило, що на всі мої мудрування про сенс життя, Матвій мовчав. А потім обіймав мене міцно-міцно і я розуміла, що в йог обіймах я й знаходжу сенс свого існування.

А потім я зрозуміла, що при надії.

– Нічого страшного, – сказав Матвій, – одружимося і будемо жити разом.

Ну хоч це тішило. Але далі сталося так, що в нього було місце в сільській школі, де він вчився ще і мама постаралася зробити все можливе і неможливе аби син мав місце в цій школі.

– Ти, дитино, вчися, – казала вона йому, – А місце вже на тебе чекає.

Не знаю, які у неї були плани на сина, але, коли ми приїхали знайомитися і моє пузо вже було очевидне, її аж перекосило.

– Філософ, – округлила вона очі, коли дізналася, яка в мене спеціальність, – То де ж тобі роботу знайти?

Але, виявилося, що вона й мені знайшла роботу.

– Ти там багато не філософствуй, бо треба вишні обривати, – гукала вона мені в туалет.

– Боже, хто б подумав, що за моїми курми послід вчена буде забирати…

– А ти добре розтрясай гній по городі, що не навчили тебе життя, філософе, то я навчу…

Кожне її слово потрапляло просто в ціль.

Але, що було зробити, коли Марчикові два роки, а я знову при надії?

– Висите на моїй шиї, – говорила свекруха, і «дякую» не скажете! Ота вічно насуплена, ти, сину, вічно на роботі, а мати має на вас усіх гарувати?

Я просила і молила чоловіка аби ми поїхали в місто і там жили, бо я вже просто не витримувала.

– А на які гроші ми будемо жити, – казав він, – тут все у нас своє, харчі, діти під доглядом… А там що? Тільки на оренду житла треба всю мою вчительську зарплату, а ти он знову… Безвихідна ситуація, розумієш?

Я все розуміла… Все мала зрозуміти, але потім якось я заснула в шкарпетках.

Ні, не змерзла, просто в мене були брудні ноги і замість того аби піти в ванну їх помити, я просто одягла шкарпетки і лягла в ліжко.

Зранку я прокинулася і зрозуміла, що в мені від мене колишньої не лишилося й сліду. Ще трохи і я з його батьком буду пити до пирогів і кричати на корову.

Зібрала Марчика і поїхала з одним рюкзаком в місто, де ми вчилися. Впала в ноги директору студмістечка, щоб дав хоч якусь кімнатку, бо я просто не маю, де жити.

Далі пішла на свій рідний факультет і дізналася, які треба пройти іспити аби мене зарахували в аспірантуру та почала вчитися жити отак.

Важко було – словами не передати, але в сто разів було легше, ніж у свекрухи. Я писала студентам реферати та курсові і отак мала на хліб і чай.

Матвій ще надіявся, що мені перейде, але, коли пройшов місяць і другий, а я не вернулася, то він приїхав до нас в малесеньку кімнату гуртожитку.

Звичайно, що спочатку нив, що йому бракує місця, що я просто не ціную чужу працю, але я була тверда – або ми, або він вертається до мами під спідницю.

Він вибрав нас і влаштувався в фітнес-центр, де заробляв більше, ніж у школі.

Тепер у нас власна простора квартира і свекруха час від часу привозить нам щось з села та бідкається, що їй нема кому допомогти.

А я впевнена, що людина має допомогти собі сама, а ще не має давати нікому, навіть найріднішому, пускати в себе шпильки.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page