Іноді доля вимальовує такі сюжети! Оце Господь звів, оце доля…
Вадим сидів на лавці у дворі і чекав Катю, хоча, знаючи доньчин характер, розумів, що вона не повернеться на ніч додому. Певно, заночує у Тамарки, своєї найкращої подруги. Ось і прийшов час розповісти їй усю правду. Він знав: рано чи пізно це станеться, проте ніколи навіть не міг подумати, що за таких обставин…
***
Свою Лідусю він зустрів випадково у столичній кафешці, куди зайшов з друзями. Неподалік за столиком сиділо дві дівчини. Одна з них, а це була Ліда, вразила своєю зовнішністю. Вадим не мав дару до залицяння, а от його друг Генка знав підхід до дівчат. Почувши, що Вадик «запав» на гарненьку чорнявку, взявся за справу і вже через хвилин п’ятнадцять видав друзям про цих дівчат мало не ціле досьє. Більше того, повідомив, що завтра о сьомій вечора вони чекатимуть їх у парку.
Йдучи на побачення, Вадим знав, що Ліда абітурієнтка театрального інституту, приїхала до Києва аж з Росії. Чому вибрала українське місто? Бо її бабуся звідси родом. Родина колись була депортована. От їй і захотілося повернутися у місто бабусиної юності, адже вона виховувала свою внучку й багато розповідала про Україну.
Ліда не провалила екзаменів, і через місяць скакала від радості – вона студентка! Вадим теж зрадів, бо «втюрився» у Лідку з першого погляду і тепер був впевнений, що вона залишиться в місті. А десь через півроку він повідомив батькам, що приведе дівчину до себе. Батько сприйняв новину спокійно, а маму мало не відкачували. Невістку вона незлюбила з перших днів, і лише коли народилося дитя, стала до молодої жінки ласкавішою. А от внук став для неї всім.
***
На останньому курсі Ліда все частіше приходила додому пізно ввечері, пояснюючи, що у неї репетиції. Вадим пропонував забирати її, щоб не ходила пізно сама. Та Лідусік, як він її називав, сміялася: «Ніхто мене не вхопить». Проте якось, занудьгувавши у квартирі, вирішив піти по Ліду. В інститутському актовому залі нікого не було. Навколо – тиша. Він з цікавості пройшовся коридорами, роздивляючись на стінах портрети відомих з дитинства акторів. І тут почув знайoмий сміх із якоїсь аудиторії. Вадим зaкaм’янів. Через мить оговтавшись, тихенько відкрив двері, звідки доносилися голоси, і та картина, що побачив, ще й дотепер стоїть перед очима…
Вадим подав на розлучення, попередивши Ліду, що сина їй не віддасть. Збираючись у відрядження, попросив її підшукати собі квартиру, аби більше з нею не зустрічатися. Та коли через три тижні повернувся додому, він був наче пустка без дитячого галасу й сміху. Пригнічені батьки розповіли, що до них прийшов Лідин адвокат і настрахав: якщо не віддадуть невістці сина, вона подасть в cуд на розподіл квартири.
– У нас не було вибору, – винувато закінчила розповідь мама.
– Чому ви не дали мені телеграму?
Він одразу взявся шукати Ліду, однак її в Києві уже не було. Довідався лише про те, що виїхала із сином у Росію, а куди – невідомо. Вадим шукав сина, але марно.
***
Пройшли роки. Він зустрів іншу жінку, яка вразила своєю добротою, щирістю й ніжністю. На красу Вадим уже не звертав уваги. З Ніною вони жили гарно, засмучувало лише одне – не було дітей. Згодом змирилися й з цим. Ніна навіть якось сказала:
– Спробуй розшукати сина…
Одного дня дружина зателефонувала на роботу й мало не кричала у трубку, що у них бiда: зaгинyла її сестра з чоловіком, а дворічна племінниця в лiкapні. Тоді без будь-яких роздумів вирішили дівчинку вдочерити. Дитина росла й не здогадувалася, що її тато і мама не рідні. Вадим взагалі мало не дмухав на Катрусю, Ніна навіть інколи докоряла: мовляв, розпестиш, і що з неї буде.
– Буде хороша жінка, – усміхаючись, відповідав дружині.
***
І ось двадцятирічна студентка Катя напередодні дня народження сповістила, що хоче познайoмити батьків зі своїм кавалером, який уже закінчив інститут, працює на хорошій посаді у будівельній фірмі і навіть збирається купувати квартиру. Батьків втішило, що хлопець старший за доньку і вже самостійний. Дуже хотілося віддати дитину за хорошу людину, як кажуть, у надійні руки.
Катя, готуючи з мамою усіляку смакоту, попереджала, аби не «нагружали» її Мітю різними запитаннями. За годину до призначеного часу, коли хлопець мав прийти до них, вже крутилася біля дзеркала у новій сукні.
Коли на порозі з’явився усміхнений красень з гарним букетом, батьки не здивувалися, чому їхня Катя закохалася у нього по вуха. Він поводився досить спокійно, одразу знайшов мову з майбутнім тестем, розповідаючи про роботу фірми. І все-таки за столом мама не втрималася, щоб не розпитати про родину.
– Ми з мамою жили в Ставропольському краї, вона туди приїхала після навчання у Київському театральному інституті, влаштувавшись у театр. Вона мені багато розповідала про Київ. Після того, як її не стало, я вирішив теж приїхати сюди на навчання, хоч для мене це було дуже непросто. Мама мені розповіла, що тут у мене живе тато. Сподівався його розшукати, але так і не наважився… Проте у мене є надія, що я його колись знайду.
– Як твою маму звали? – приглушено вимовив Вадим.
– Ліда…
– Господи, Дімко, невже це ти? – ледь вимовив Катін тато.
Після цього за столом запанувала повна тиша
***
…Катя за якийсь час плачучи вибігла з квартири. Вона кричала, що нeнaвидить батька, який відpікся від своєї дитини, і що через нього вона втратила найдорожчу людину.
– Я ніколи до вас не повернуся, – це були її останні слова.
Мітя, вибачившись, теж розпрощався зі своїм батьком і мачухою. Він був приголомшений: дівчина, яку кохав до нестями, його сестра. Йому стало не по собі від думки, що він могло бути між ними.
– Боже, яке щастя, що Катя не наша рідна донька, – склавши руки на гpyдях, повторювала Ніна, коли залишились у квартирі самі. – Оце Господь звів, оце доля…
***
Через півроку Катя стояла у весільному вбранні. А поряд – щасливі батьки. Вони для неї залишилися такими ж дорогими, навіть після того, коли почула правду й довідалася, що її мама – це просто тьотя Ніна, а тато – дядя Вадим, і навіть не рідний. Він тепер рідний батько для Міті…
Автор – Олеся ХАРЧЕНКО
За матеріалами – Українське Слово.
Фото ілюстративне – pixabay.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
