Якоїсь миті я зрозуміла, що свекруха таки права. Я й справді дім запустила, не встигаю зробити усього до ладу. Та й на шафі справді пил другий тиждень не витирала і тюлі минулої неділі в домі не прала, бо просто виморилась і не встигла. З роботи таки довелось звільнитись. Думала що хоч тепер мир у нашій сім’ї настане. Ага? Уже за місяць свекруха заспівала геть іншої пісні.
Мій чоловік у свекрухи єдиний син. Анна Іванівна сама його виростила і вивчила, а коли ми одружились із Павлом, так вона нам половину свого дому віддала.
Дім у свекрухи і справді був дуже великим, двоповерховим. Коли вони із чоловіком одружились, до батьки викупили його у двох власників і об’єднали, аби молода родина мала куди “розширюватись”. Але не склалось. Батька мого чоловіка не стало раптово коли він ще малим геть був, а свекруха заміж більше і не йшла. Казала, що тепер її життя це син і нічого їй більше не потрібно.
У нас із Павлом уже двоє діточок, старшому – 6. Я на роботу вийшла два роки тому. Добре, що живемо ми у містечку, то я можу працювати не далеко від дому свого у продуктовому магазині.
Робота мені дуже подобалась, постійне спілкування із людьми, та й зарплатня хороша. От тільки графік був не завжди нормованим. Усі ми люди, то вийти потрібно було у день вихідний, то товар привозять пізно, то переоблік.
Це все дуже не подобалось моїй свекрусі. Вона ж поруч живе, то все бачить і чує. Прийде і перевірить, що там у нас на вечерю. Не завжди я встигала приготувати різні страви, якщо на роботі. Там котлет насмажу, макарони, борщ. От і докоряла вона мені.
З часом уже я й пройти подвір’ям спокійно не могла. Все чую: “Квітник заріс, поки ти за прилавком сидиш, он, вікна не миті, а дім пилососила коли в останній раз?”.
Одного дня я таки зрозуміла, що свекруха права. Та й чоловік почав говорити, що мама його правду говорить. Сказав, що краще буде. якщо я звільнюсь і вдома буду.
Ну я вже другий місяць вдома. Сяє все чистотою і холодильник повен харчів, але свекруха знову не вдоволена.
— Ти дома сидиш, нічого не робиш, – каже, – А мій син цілими днями на роботі. Годує вас і одягає. Ти раніше хоч продукти приносила, а тепер що? Не сором тобі дорослій здоровій людині так себе поводити? Мені пенсії на продукти не вистачає, ти коли працювала, хоч щось приносила, я ж і цін не знала. А тепер? Чого ти з роботи взагалі пішла? Таке місце хороше було. В наш час не розумно таке робити зовсім.
Найприкріше, що і чоловік мій вважає. що я даремно надумала вдома засісти. Мовляв з моєю зарплатнею було значно легше жити.
А мені тепер що робити? Бачу, що що б я не робила а догодити нікому не зможу.
Невже так і житиму усім не така?
Олена Т.
Головна картинка ілюстративна.
