Intermarium-Новини Міжмор'я

Якоїсь миті я зрозуміла, що свекруха таки права. Я й справді дім запустила, не встигаю зробити усього до ладу. Та й на шафі справді пил другий тиждень не витирала і тюлі минулої неділі в домі не прала, бо просто виморилась і не встигла. З роботи таки довелось звільнитись. Думала що хоч тепер мир у нашій сім’ї настане. Ага? Уже за місяць свекруха заспівала геть іншої пісні.

Мій чоловік у свекрухи єдиний син. Анна Іванівна сама його виростила і вивчила, а коли ми одружились із Павлом, так вона нам половину свого дому віддала.

Дім у свекрухи і справді був дуже великим, двоповерховим. Коли вони із чоловіком одружились, до батьки викупили його у двох власників і об’єднали, аби молода родина мала куди “розширюватись”. Але не склалось. Батька мого чоловіка не стало раптово коли він ще малим геть був, а свекруха заміж більше і не йшла. Казала, що тепер її життя це син і нічого їй більше не потрібно.

Читайте також: За кордон я поїхала у вісімнадцять років. Дуже вчитись хотіла, але мама переконала, що то безперспективно, а за кордоном я і на квартиру собі зароблю і на життя безбідне. Двадцятий рік я тут і вирішила, що час додому повертатись. Не моє. не можу, іншої долі бажаю. Але коли повідомила про своє рішення матері, та мало на той світ не потрапила. Просить дуже мене залишитись, адже їй потрібна моя допомога зараз, як ніколи раніше

У нас із Павлом уже  двоє діточок, старшому – 6. Я на роботу вийшла два роки тому. Добре, що живемо ми у містечку, то я можу працювати не далеко від дому свого у продуктовому магазині.

Робота мені дуже подобалась, постійне спілкування із людьми, та й зарплатня хороша. От тільки графік був не завжди нормованим. Усі ми люди, то вийти потрібно було у день вихідний, то товар привозять пізно, то переоблік.

Це все дуже не подобалось моїй свекрусі. Вона ж поруч живе, то все бачить і чує. Прийде і перевірить, що там у нас на вечерю. Не завжди я встигала приготувати різні страви, якщо на роботі. Там котлет насмажу, макарони, борщ. От і докоряла вона мені.

З часом уже я й пройти подвір’ям спокійно не могла. Все чую: “Квітник заріс, поки ти за прилавком сидиш, он, вікна не миті, а дім пилососила коли в останній раз?”.

Одного дня я таки зрозуміла, що свекруха права. Та й чоловік почав говорити, що мама його правду говорить. Сказав, що краще буде. якщо я звільнюсь і вдома буду.

Ну я вже другий місяць вдома. Сяє все чистотою і холодильник повен харчів, але свекруха знову не вдоволена.

— Ти дома сидиш, нічого не робиш, – каже, – А мій син цілими днями на роботі. Годує вас і одягає. Ти раніше хоч продукти приносила, а тепер що? Не сором тобі дорослій здоровій людині так себе поводити? Мені пенсії на продукти не вистачає, ти коли працювала, хоч щось приносила, я ж і цін не знала. А тепер? Чого ти з роботи взагалі пішла? Таке місце хороше було. В наш час не розумно таке робити зовсім.

Найприкріше, що і чоловік мій вважає. що я даремно надумала вдома засісти. Мовляв з моєю зарплатнею було значно легше жити.

А мені тепер що робити? Бачу, що що б я не робила а догодити нікому не зможу.

Невже так і житиму усім не така?

Олена Т.

Головна картинка ілюстративна.