Пригадую, що тоді варила суп, коли подзвонили у двері. На порозі стояла незнайома дівчина а поруч копошився в кишенях чоловік:
– Знову ключ десь дів, – сказав весело він, – знайомся, це моя донька, Юля.
Я стояла соляним стовпом, доки чоловік проводив дівчину в передпокій, показував, де ванна і питав, що вона буде: каву чи чай.
А в моїй голові вирували математичні операції, миготіли плюсики з мінусами. Якщо на вигляд дівчині двадцять, а нашому шлюбу двадцять два. То виходить, що мій чоловік якраз загуляв, коли нашому синові був рік, коли я благала його поносити його хоч п’ять хвилин, щоб я поїла чи сходила у ванну. А він замість цього ходив наліво.
– Любо, ми поговоримо пізніше. Тільки не влаштовуй концерт незручно вийде.
Юля розказувала, що вчиться тут і батька вирішила знайти просто так. від нудьги.
– Мама розповідала, що вчилася в цьому місті і у неї було велике кохання, але той чоловік не виправдав її сподівань, от вона від нього й пішла, а, коли дізналася, що сама чекає дитину, то вже була з іншим, моїм вітчимом. Але він недавно пішов від неї, бо зробив тест на батьківство і ні я, ні мій брат не його діти. Тоді мама мені сказала: «В тебе є батько і хай тобі оплатить навчання, я ж тебе двадцять років ростила і в нього копійки не брала. То тепер його черга». І вона дала мені адресу і прізвище. От мені й пощастило.
Вона була така рада, а Назар аж світився:
– Завжди хотів мати ще доньку, а ти, Любо, все про фігуру думала.
Не думала я про фігуру, а про те, на які гроші ростити дитину, бо ми ж жили тоді на орендованій квартирі, тільки Назар працював, але й цього не вистачало, тому ще помагали мої батьки і його. Це просто чудо, що нам далося за десять років з допомогою батьків таки купити власне житло.
Син пішов вчитися в столицю, тільки життя налагодилося і я вирішила пожити для себе, походити по салонах краси, купити новий одяг, як на тобі – нові видатки.
Якщо Назар буде віддавати зарплату цій дівчині, то я тоді точно ні на що не матиму коштів. Та й чого я маю платити – я до цього яким боком?
Ось такі думки крутилися в моїй голові, а Назар вже запрошував Юля пожити у нас.
– Чого гуртожитку мишей рахувати?
– А Вітя де буде жити, як приїде?, – отямилася я.
– Щось придумаємо, – махнув рукою чоловік.
– Ні, це ти щось придумаєш, – сказала я, – я ще не зрозуміла що тут відбувається, а ти вже все розклав по поличках? Ти мені ще не пояснив звідки у тебе донька, а ти вже мені в гаманець лізеш, щоб я її утримувала.
– Любо, так не гарно, що ти за думку про себе складеш?
– Це я маю піклуватися про думку? Думаю, якраз навпаки. збирай речі і будеш з донькою жити на орендованій квартирі, раз на те пішло.
А той тоді речі в руки і Юлю за руку та пішли. Я думала, що він вернеться, але його не було.
А потім новина – він мене кидає, бо зійшовся з матір’ю Юлі.
– Якби я тоді знав, що вона чекає дитину, то давно б тебе покинув. А так хоч наступну частину життя проживу, як щасливий чоловік. Квартиру поділимо!
Я виплатила йому його частку і залишилася жити у своїй квартирі, наче тягар з душі зняла, а й справді, я ж теж з ним не прожила щасливо. Живу в своє задоволення та на масажі ходжу, як приходить Назар.
– Пустиш? Юля не моя донька і взагалі я там жити не можу в таких умовах і з таким відношенням. Ти в тисячу разів краща господиня!
Мені було приємно це чути. Але от була одна заковика – мені було добре жити самій без Назара.
Ви ж здогадуєтеся, що я йому сказала?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
