— Миколо, нам треба знову поговорити. Я сьогодні знову телефонувала в той обласний центр, де працюють фахівці. Вони кажуть, що є нові програми, можна спробувати ще один шанс. Але для цього потрібні гроші. Великі гроші.
Микола важко зітхнув. Йому явно не хотілося повертатися до цієї теми, яка виникала між ними щотижня і щоразу закінчувалася однаково.
— Наталю, ми вже все це проходили, — мовив він із роздратуванням у голосі. — П’ятнадцять років ми їздимо по різних кабінетах. Де ми тільки не були. Скільки збережень пішло на консультації та обстеження. Де я візьму такі кошти? У мене звичайна робота в майстерні, я працюю від ранку до вечора.
— То знайди додатковий заробіток! — підвищила голос Наталя, і в її очах з’явилися сльози. — Або відпусти мене на заробітки. Сусідка поїхала до Італії, за рік розрахувалася з усіма боргами. Чому ти не хочеш поворухнутися ради нашого майбутнього?
— Я не склав руки, я просто тверезо дивлюся на речі, — відрізав Микола. — Я втомився жити від однієї надії до іншої. Я хочу спокійного життя. Чому ми не можемо просто жити для себе, доглядати хату, працювати? Чому ти постійно робиш із нашої сім’ї якусь проблему?
— Тому що це і є проблема! — Наталя підхопилася з місця. — Я не можу просто дивитися, як минають роки. Ти цього не розумієш, бо тобі так зручно. Ти прийшов з роботи, поїв і ліг перед телевізором. А я залишаюся сам на сам із цією пусткою.
— Якщо тобі зі мною так погано, то я тебе не тримаю, — тихо, але різко сказав Микола. — Тільки не треба звинувачувати мене у всьому. Я роблю все, що в моїх силах.
Вони довго мовчали того вечора. Наталя прибрала зі столу, помила посуд і пішла до спальні. Вона лежала в темряві й слухала, як чоловік ходив по коридору, а потім заснув у сусідній кімнаті на канапі. У її голові остаточно дозріло рішення. Вона більше не могла чекати від Миколи дій чи підтримки. Якщо він не хоче шукати вихід, вона зробить це сама.
Наступного тижня Наталя зібрала свої речі. Микола спостерігав за її приготуваннями зі сторони. Він не вірив, що вона дійсно зважиться на таку поїздку.
— Ти справді їдеш? — запитав він, коли вона застібала блискавку на сумці. — У чужу країну, без знання мови, без знайомих?
— Я знайшла через знайомих контакти фірми, яка влаштовує на роботу доглядальницями, — відповіла Наталя, не дивлячись на чоловіка. — Я буду доглядати стареньку жінку. Мені платитимуть щомісяця. За рік або два я зароблю необхідну суму, і тоді ми зможемо звернутися до найкращих фахівців.
— А якщо нічого не вийде? Ти подумала про це? — Микола зробив крок уперед, але зупинився. — Ти кидаєш мене заради примарної мети.
— Я не кидаю, я шукаю вихід, — твердо мовила вона. — Ти не схотів допомогти мені, тож я мушу діяти сама. Прощавай, Миколо. Я телефонуватиму, коли облаштуюся.
Наталя взяла сумку і вийшла на вулицю, де на неї вже чекало таксі до обласного центру. Микола залишився стояти на ганку, спостерігаючи, як автомобіль виїжджає з подвір’я.
Автобус міжнародного рейсу був заповнений пасажирами. Наталя сиділа біля вікна, роздивляючись пейзажі, що змінювалися за склом. Позаду залишилося рідне село, хата і чоловік, з яким вона прожила пів життя. У душі вирувала тривога, змішана з надією. Вона боялася невідомості, але водночас відчувала полегшення від того, що зробила перший крок.
На вокзалі вона дуже розгубилася, якби не роботодавець, то вона б не знала, куди йти. Її відвезли на віллу і розказали про її обов’язки, познайомили зі старенькою сеньйорою та її сином.
Це був високий, добре вдягнений чоловік середнього віку з темним волоссям.
— Доброго дня, — мовив він чистою українською мовою, хоча в його акценті відчувалося іноземне походження.
— Доброго дня. Ви так добре розмовляєте нашою мовою.
— Я багато років працюю з Україною, — усміхнувся чоловік. — Мене звати Матео. У мене є декілька закладів харчування в Києві та Львові, тому я часто буваю у вашій країні.
Матео виявився уважним співрозмовником. Він розпитував Наталю про її життя, роботу та плани. Вона несподівано для себе розповіла йому значно більше, ніж планувала. Вона поділилася своїм болем через відсутність дітей, розповіла про байдужість чоловіка та про п’ятнадцять років марних сподівань.
— Ви дуже сильна жінка, — мовив Матео, уважно дивлячись їй у вічі. — Не кожна зважиться змінити життя у вашому віці. Ви заслуговуєте на повагу і на щастя.
Ці слова глибоко вразили Наталю. За останні роки вона відвикла від компліментів та простої людської уваги. Удома вона почувалася лише джерелом постійних турбот та розчарувань, а тут сторонній чоловік дивився на неї захопленими очима.
Наталя швидко впоралася з новими обов’язками. Вона готувала смачні обіди, підтримувала ідеальну чистоту в кімнатах, висаджувала квіти в садку та супроводжувала стареньку під час денних прогулянок. Сеньйора Роза прив’язалася до української помічниці, вони часто сиділи разом на веранді, пили чай і дивилися телевізійні передачі.
Матео приїжджав до материного будинку майже щодня. Він більше не приховував своєї симпатії до Наталі. Він привозив їй подарунки, дарував квіти, постійно говорив приємні слова і робив усе, щоб вона почувалася бажаною та коханою.
Наталя розквітла. Вона знову відчула себе жінкою, а не пригніченою людиною. Матео оточив її такою турботою, якої вона не бачила від Миколи протягом усіх років шлюбу.
Одного разу, коли Матео поїхав у справах до міста, сеньйора Роза підійшла до Наталі у кухні. Наталя саме мила посуд після обіду. Старенька поклала свою суху долоню на її руку і тихо мовила:
— Наталю, ти дуже добра дівчина, і я щиро люблю тебе. Але ти мусиш знати правду. Не вір моєму синові. У нього є офіційна дружина. Вони живуть разом уже багато років. Єдине, чого у них немає — це дітей. Вони дуже чекають на поповнення у сім’ї, але нічого не вдається. Матео не залишить свою дружину.
Наталя завмерла. Вона відчула, як усе всередині перевертається від розпачу та образи. Виявляється, чоловік, якому вона довірилася і який присягався їй у коханні, просто дурив її, приховуючи наявність сім’ї.
Наталя не мовила жодного слова. Вона побігла до своєї кімнати на другому поверсі, дістала з шафи свою дорожню сумку і почала гарячково складати речі. Сльози заважали їй бачити, вона кидала одяг у сумку, думаючи лише про те, як якнайшвидше втекти з цього будинку.
Саме в цей момент до кімнати зайшов Матео. Побачивши зібрану сумку та заплакане обличчя Наталі, він одразу зрозумів, що сталося.
— Наталю, почекай, зупинися! — він підбіг до неї і схопив за руки. — Хто тобі що сказав? Мати?
— Пусти мене! — закричала Наталя, вириваючись. — Ти брехав мені! Ти одружений! Я негайно повертаюся до України!
— Послухай мене уважно, — Матео впав перед нею на коліна. — Так, у мене є дружина. Але це формальність! Ми давно не живемо як подружжя. Вона не може подарувати мені дитину, а я мрію про повноцінну сім’ю. Я кохаю тільки тебе! Я подам на розлучення, я обіцяю тобі! Тільки не йди!
Наталя дивилася на чоловіка, який благав її залишитися, і в її серці знову зажевріла надія. Вона згадала байдужого Миколу і п’ятнадцять років самотності. Матео здавався їй єдиним шансом знайти справжнє щастя.
Минуло кілька місяців. Наталя відчула перші зміни у своєму самопочутті. Згодом стало зрозуміло: скоро в них буде дитина, вони чекають на поповнення. Ця новина спочатку викликала в Матео неймовірну радість. Він носив Наталю на руках, купував найкращі продукты, привозив дитячий одяг та іграшки. Проте питання про розлучення з дружиною він постійно відкладав, посилаючись на складні юридичні процедури та майнові справи.
Наталя чекала. Вона вірила кожному його слову, сподіваючись, що після появи дитини все остаточно вирішиться.
Настав день, коли Наталя привела на світ хлопчика. Наталя тримала малого на руках у своїй кімнаті, відчуваючи безмежне щастя. Усі ці роки вона мріяла про цей момент, і ось нарешті вона тримає свій найцінніший скарб.
Проте наступного ранку до кімнати зайшов Матео. У його погляді більше не було ні ніжності, ні турботи. Його обличчя було холодним і відчуженим. За ним йшла елегантна жінка в дорогому костюмі — його офіційна дружина.
— Що відбувається? — перелякано запитала Наталя, пригортаючи дитину до себе.
Матео передав дитину своїй дружині, яка одразу ж пригорнула хлопчика і вийшла з кімнати.
— Що ти робиш?! Віддай! — закричала Наталя, намагаючись підхопитися з ліжка, але Матео став перед нею, заступивши шлях.
— Заспокойся і слухай мене уважно, — мовив він крижаним голосом. — Ти тут ніхто. Ти звичайна наймичка, яку я найняв для роботи в будинку моєї матері. У тебе немає жодних прав на цю дитину. Ми з моєю дружиною офіційно оформили всі документи. Це наш син. Він ростиме в заможній сім’ї, матиме найкращу освіту та майбутнє. А ти повертаєшся додому.
Наталя залишилася одна в порожній кімнаті. Вона плакала, благала сеньйору Розу допомогти, але старенька лише безпорадно витирала сльози і хитала головою, кажучи, що її син вирішив усе заздалегідь і вона не має сили протистояти йому.
Через кілька днів Наталя повернулася до України. Вона ледь пересувала ноги від залізничного вокзалу до рідного села.
Вона підійшла до свого подвір’я. На подвір’ї працював Микола: він лагодив паркан, фарбував штахети. Побачивши дружину, він випустив молоток із рук. Микола підбіг до хвіртки і зупинився, вражений її виглядом.
— Наталю… — вимовив він із переляком. — Що з тобою сталося? Де ти була весь цей час?
Наталя впала на коліна просто біля хвіртки і гірко розридалася. Вона не могла вимовити жодного слова, тільки закривала обличчя руками. Микола підхопив її під руки, довів до хати, посадив на лаву у кухні і налив склянку чистої води.
— Пий, заспокойся, — мовив він лагідно, сідаючи поруч. — Розповідай усе як є. Я бачу, що сталася біда.
Наталя, ковтаючи сльози, розповіла чоловікові все від початку до кінця. Вона розказувала про зустріч із Матео, про роботу в будинку його матері, про його обіцянки, про народження хлопчика. Вона очікувала, що Микола почне дорікати за зраду та нерозумну поведінку.
— Я була дурна і сліпа, — шепотіла Наталя, витираючи сльози. — Я шукала щастя десь далеко, а втратила все. Пробач мені, Миколо, якщо зможеш.
Микола повернувся до неї, підійшов і міцно обійняв її за плечі.
— Я пробачаю тобі цю поїздку, — сказав він твердим, упевненим голосом. — Ти вже покарана за свою помилку більше, ніж будь-хто заслуговує. Але ти нікуди не підеш. Ми будемо боротися за дитину.
— Як? — підняла на нього заплакані очі Наталя. — Він багатий, у нього є гроші, зв’язки!
— Ти його мати! — відрізав Микола. — І я тобі допоможу. Ми підемо до юристів, до посольства, до всіх можливих служб. Ми піднімемо пресу, якщо знадобиться. Вони не мають права такого робити.
З того дня життя подружжя повністю змінилося. Забувши про давні образи та сварки, вони діяли як єдине ціле. Микола продав свою стару машину, дістав усі заощадження і знайшов досвідченого адвоката, який займався міжнародними сімейними справами. Вони складали заяви, оббивали пороги державних установ, зверталися до консульських служб та правозахисних організацій.
Італійська сторона довго чинила опір, адвокати Матео надавали документи про те, що Наталя добровільно залишила дитину та виїхала з країни. Проте адвокат Наталі та Миколи наполіг на проведенні офіційного розслідування та судового розгляду.
Результати лабораторного дослідження отримали через місяць. Коли адвокат зачитав документ з лабораторії у залі суду, усім присутнім перехопило подих.
Експертиза батьківства показала, що Матео не є біологічним батьком хлопчика.
Наталя та Микола поверталися додому. Вони сиділи у купе потяга, і Микола тримав на руках маленького сина, який спокійно спав, загорнутий у блакитну ковдру. Наталя сиділа поруч, спираючись головою на плече чоловіка, і вперше за довгі місяці на її обличчі була спокійна, світла усмішка.
Увечері вони прибули до рідної хати. У кімнатах було тепло і затишно. Вони сіли поруч, тримаючись за руки, і слухали тихе дихання свого сина із сусідньої кімнати.
