– Якщо ти мене, справді, кохаєш, то пробачиш, – сказав мені Кирило, коли вернувся до мене після місячної розлуки, – хоч заради дітей наших прости мені.
– Не можу так легко простити, – я говорила щиро, – мені дуже важко через твою зраду, навряд, чи вже зможу відновити довіру.
– І все ж я буду надіятися і чекати, – не здавався Кирило, – адже я тебе ще більше кохаю і пам’ятаю, які ми були безмежно щасливі.
– І від такого безмежного щастя ти покохав іншу та без вагань пішов від мене й дітей до неї?
Майже десять років минуло, як ми одружились і навіть у церкві повінчались, настільки впевнені були, що і в радості, й у смутку, в щасті й негараздах будемо одне одному вірні аж до фінішу життєвого шляху. Хоч були в нас і суперечки, й образи, та ми швидко мирилися, тож кожен із нас вважав себе щасливим у шлюбі.
Коли Микитка пішов до школи, я під серцем носила його молодшу сестричку Яринку. Донечка далась мені нелегко, але ми всі були щасливі. Я вже знала, що доглядатиму її до трьох років, можливо, навіть звільнюся з роботи, поки вона остаточно не зміцніє. Це з Микиткою я могла після року вийти на роботу, залишати синочка з мамою, віддати в садочок. Яся вимагала більшої уваги та піклування. Не всі ж дітки однакові.
І ось у такий нелегкий для мене час, коли потрібно було допомагати Микиті в навчанні, робити масаж і вправи доньці, Кирило ні з того, ні з сього став прискіпливим до мене і постійно чимось незадоволений.
Я багато чого припускала: проблеми на роботі, втома, брак моєї уваги. Але аж ніяк, що мій благовірний може скочити в гречку. Врешті я не витримала:
– Та що з тобою, любий? Що трапилося, що ти так змінився? Я ненароком тебе образила чи перед тобою завинила? Що відбувається, Кириле?
Чоловік, очевидно, не чекав таких прямих запитань, розгубився й збентежено мовив:
– У мене… є… інша, моя співробітниця. Йду до неї. Пробач.
– Ну що ж, не я перша, не я остання, на жаль, – мені вдалося опанувати себе, та й не з моїм характером було принижуватися, плакати, – хай щастить, коханий.
Про себе подумала, що Кирило все одно утримуватиме мене й дітей, залишить нам квартиру, адже віднедавна він уже директор комп’ютерної фірми, тож має немалі гроші. Хоче, хай подає на розлучення. Ясочці минуло два рочки, тож її татко має право на особисте щастя.
Та Кирила вистачило на місяць догоджати молодій дружині. Прийшов каятися, вибачатися, миритися й назад проситися. Я десь з півтори місяця не бажала його слухати. Але ж – діти. В Микити тільки й мови про тата, Яся собі ж повторює за братиком: «Де татко»? А я і не переставала його кохати, хоч навіть самій собі не хотіла в цьому признатися.
Кирило намагався своєю увагою і турботою надолужити все, що втратив під час розлуки з нами. Здавалося, ми вже викреслили з пам’яті той його вчинок. А прощати задля збереження сім’ї треба, адже ми вінчані, обіцянку давали перед Вівтарем, а з Богом не варто жартувати.
Але це не кінець нашої сімейної історії. «Доброзичлива» співробітниця Кирила, по секрету, повідомила мені, що мій законний чоловік утретє став татом – батьком позашлюбної дитини, синочка від колишньої коханки, більше того, він купив їй квартиру, оформив на неї платіжну картку, перераховує на немовля гроші.
«Отже, не виключено, що й живе мій «благовірний» на дві родини», – зробила я висновок для себе, але спочатку треба було все з’ясувати.
– Кириле, не хочу здалека починати і у фантик загортати. Сьогодні мені сорока на хвості принесла неприємні вісті: і про сина від любки, і про квартиру для неї, і про кошти на утримання її та дитини. Тож попрошу мені відверто сказати: це правда чи ні.
– А що ж мені залишалося робити? Їй хтось дав твій номер. І в обмін на її мовчання я змушений був це зробити.
– Тоді я змушена на розлучення подати. Де гарантія, що ти не житимеш на дві родини, якщо я не від тебе про це дізнаюся?
Уже призначений день суду, та Кирило, свекри і моя мама благають мене забрати заяву. Що ж мені робити? Як жити з чоловіком, до якого нема довіри?
