Я стояла в центрі весільного залу, тримаючи руку Артема, коли двері з гуркотом відчинилися. Увійшли вони – мої батьки, яких я не бачила роками. Мама в старому пальті, тато з напруженою ходою. Гості завмерли, музика стихла.
– Це що за цирк? – голос тата різонув повітря. – Ти, Соломійко, думаєш, можеш одружуватися, не спитавши нас? Хто цей хлопчисько поруч? Звідки він узявся?
Мама підхопила:
– Ми від сусідки дізналися! Ти нас за ніщо маєш? Де наше запрошення? Де повага?
Я відчула, як Артем стиснув мою долоню міцніше. Охорона вже прямувала до них.
– Вибачте, – сказав Артем спокійно, але твердо, – це приватний захід. Прошу залишити зал.
– Приватний? – мама підняла голос. – Це моя донька! Я її народила!
– Ви її вигнали вісімнадцять років тому, – відповіла я, і мій голос тремтів, але не ламався. – Ви не дзвонили, не питали, як я. А тепер прийшли з претензіями? Без подарунка, без слова привітання?
Тато ступив крок уперед:
– Ти завжди була впертою. Думала, без нас не впораєшся? А бачиш – впоралася. То й не прикидайся жертвою.
Охорона вже взяла їх під руки. Мама ще крикнула через плече:
– Це не кінець, Соломійко! Ми ще поговоримо!
Двері зачинилися. Гості шепотіли. Я повернулася до Артема, і він тихо сказав:
– Ти в порядку?
– Так, – відповіла я. – Вперше за багато років – так.
Мене звати Соломія. Мені двадцять шість, і я ніколи не знала, що таке тепла родина. Не тому, що мене ображали – ні, все було гірше. Вони просто не помічали мене.
З дитинства я тягнулася до них, як квітка до сонця, а вони відверталися. Мама могла пройти повз, коли я плакала після того, як впала, і сказати: «Самі винні, не бігай».
Тато, якщо й говорив, то коротко: «Не заважай». Я намагалася. Приносила п’ятірки, малювала листівки, пекла перші коржики – все марно. Вони дивилися крізь мене.
Коли мені виповнилося вісімнадцять, вони сказали:
– Пора дорослішати. Ось ключі від гуртожитку. Інститут – твоя справа. Працюй, якщо треба.
Я кивнула. Не сперечалася. Уже навчилася не сперечатися.
Вони не оплатили ні семестру. Я пішла працювати прибиральницею в супермаркет. Ночами вчилася, вдень – мела підлогу. Телефонувала їм раз на місяць – просто щоб сказати: «Я жива».
Вони не брали трубку. Іноді приходило SMS: «З Новим роком». Я зберігала їх, як доказ, що я ще існую. Потім я занедужала раптово. Я прокинулася серед ночі ледь дихати могла. Викликала швидку.
Потрібне було вартісне втручання. Все що я мала пішло на те, аби стати на ноги. Подруги, з якими ми ділили квартиру, швидко знайшли нову сусідку. Мені сказали:
– Соломійко, вибач, але нам треба хтось, хто платить вчасно.
Я зрозуміла. Зібрала речі в одну валізу й пішла. Хлопець, з яким ми зустрічалися пів року, сказав:
– У мене ремонт. Не можу тебе прийняти.
Я сіла на лавці біля чужого під’їзду й набрала батьків. Тато взяв трубку.
– Тату, – сказала я, – я в лікарні була. Гроші закінчилися. Мене вигнали з квартири. Можна хоч на тиждень до вас?
Він помовчав. Потім:
– Ти молода. Справишся. Ми не няньки.
Трубку поклали.
Я сиділа й дивилася, як дощ капає на мої кросівки. Поруч проходив двірник – дядько Петро, сивий, з добрими очима.
– Дівчино, що сталася? – спитав він.
– Ніде жити, – сказала я. – І роботи немає.
Він подивився на мене довго.
– У нас вакансія. Двірник. З кімнатою в підвалі. 6 000 на місяць. Хочеш?
– Хочу, – сказала я.
Так почалося моє нове життя.
Я перевелася на заочне. Вранці – мела двори, ввечері – лекції онлайн. Дядько Петро навчив мене перше: як правильно тримати лопату, щоб спина не боліла. Потім прийшли бабусі. Пані Олена, пані Марта, тітка Віра – вони жили в нашому будинку й щоранку сиділи на лавці.
– Соломійко, – казала пані Олена, – йди сюди. Чай з м’ятою.
Я сідала. Вони розпитували. Я розповідала. Не скаржилася – просто розповідала. Пані Олена подарувала мені свій старий светр:
– Носи, дитино. Зима холодна.
Одного вечора я повернулася з роботи, а в моїй кімнаті в підвалі стояла пані Олена з каструлею.
– Збирайся, – сказала вона. – Живеш у мене. Тут сиро, застудишся.
– Але ж.
– Ніяких «але». Я одна. Тобі місце треба. І мені – з ким поговорити.
Я заплакала. Вперше за довгий час – не від людської байдужості, а від тепла.
Я закінчила інститут. Отримала диплом економіста. Пішла працювати в невелику фірму – спочатку кур’єром, потім – бухгалтером. Зарплата зросла я нарешті змогла жити і не рахувати копійки. Я зняла маленьку квартиру. Купила собі першу сукню не з секонд-хенду.
Там, на роботі, я познайомилася з Артемом. Він був програмістом, тихим, з доброю усмішкою. Одного разу ми застрягли в ліфті на годину.
– Ну що, – сказав він, – розкажи про себе. Раз уже доля звела.
Я розказала. Не все – але багато. Він слухав. Потім сказав:
– Ти сильна. Я б не витримав.
– Довелося, – відповіла я.
Ми почали зустрічатися. Повільно. Обережно. Він не тиснув. Не поспішав. Просто був поруч. Через рік він зробив пропозицію. На даху нашого офісу. З квітами й ігристим під музику скрипки.
– Соломійко, – сказав він, – я не обіцяю казку. Але обіцяю – завжди буду на твоєму боці.
Я сказала «так».
Весілля ми планували скромне. 30 гостей. Кафе біля річки. Я сама шила собі сукню – білу, просту, але мою. Пані Олена допомагала. Пані Марта пекла коровай. Дядько Петро зробив святкову арку.
Я не запрошувала батьків. Не дзвонила. Не писала. Думала – вони й не дізнаються.Але дізналися.
Після того, як охорона вивела батьків, я стояла й дихала. Артем обійняв мене.
– Хто ця сусідка, що розповіла їм? – спитав він тихо.
– Оксана, – сказала я. – З моєї старої квартири. Ми разом жили. Я думала, вона подруга.
Оксана стояла біля входу. Бліда. З букетом троянд – видно, купила в останній момент.
– Соломійко, – почала вона, – я не хотіла…
– Ти поїхала до моїх батьків? – запитала я. – Розказала про весілля?
– Вони питали. Я.
– Ти знала, – сказала я. – Знала, як вони зі мною. І все одно.
Вона опустила очі.
– Вибач.
Мама Артема підійшла до мене взяла мене за руку.
– Дитино, – сказала вона, – ти зараз вчинила дуже не гідно. Якби там не було, а ті люди твої батьки. Шанувати батька і матір треба попри всі помилки, які вони можливо допустили у своєму житті. Зрештою, ти є тим ким ти є тільки завдяки їм. Чого можна очікувати від людини, яка навіть батьків рідних не шанує? Ти повинна налагодити стосунки із ними що б не було. Розумієш?
Мама Артема ще тримала мою руку, коли я відчула, як у горлі стискається клубок. Її слова були м’якими, але важкими, наче камені, кинуті в тиху воду.
Я кивнула, бо сперечатися з людиною, яка так тепло тебе прийняла, здавалося невдячним. Артем стояв поруч, мовчки стискав мою долоню. Того вечора ми повернулися додому, і я довго не могла заснути.
Думала про те, що, можливо, справді маю дати їм шанс. Не для них – для себе. Щоб не носити в собі цей тягар.
Через тиждень я набрала маму. Голос у трубці був несподівано теплим.
– Соломійко, – сказала вона, – ми так чекали. Приїжджай у неділю. З Артемом. Зроблю голубці.
Я погодилася. Артем неохоче, але поїхав зі мною. Ми купили торт за 400 гривень і пляшку ігристого. Двері відчинила мама в новій хустці. Тато сидів за столом, перед ним – газета.
– Ну, проходьте, – сказав він, не встаючи.
Ми сіли. Мама метушилася, розкладала голубці. Спочатку розмова була обережною: про погоду, про мою роботу, про те, як Артем лагодить комп’ютери. Потім мама зітхнула:
– Соломійко, ми ж старіємо. Квартира велика, а сил немає. Тато вже й працювати на повну силу не може. Треба 20 000 на ремонт у ванній кімнаті.
Я завмерла з виделкою в руці.
– Так, з фінансами нині важко. Може десь позичити, – сказала я. – Нині можна кредит узяти без відсотків.
Тато фиркнув:
– Позичити? Ти ж наша донька. Ми тебе виростили, а ти пропонуєш нам у борги заходити?
– Ви мене вигнали вісімнадцять років тому, – тихо відповіла я. – Вам не здається дивним просити гроші у того, кого ви й бачити не хотіли?
Мама махнула рукою:
– Ой, не починай. Ми натерпілися з тобою. Вічно плакала, вічно просила. Найбільша наша помилка – що не віддали тебе в інтернат.
Артем поклав виделку. Його очі потемніли.
– Досить, – сказав він спокійно. – Ми прийшли не для цього.
Але вони не зупинилися. Тато почав розповідати, як я в дитинстві розбила вазу за 300 гривень, мама – як я «весь час хворіла й витягувала з них гроші». Я слухала й відчувала, як усе всередині стискається. Так ми звідти й вийшли за пів години. Артем мовчки вів машину. Дома він сказав:
– Соломійко, я бачу, як тобі боляче. Але вони не зміняться. Вони хочуть тільки твоїх грошей і твоєї вини.
Я кивнула. Але все одно продовжувала дзвонити. Раз на місяць. Привозила продукти. Давала 5 000 на ліки. Мама скаржилася, що сусіди мають кращих дітей. Тато казав:
– Ти ж тепер живеш багато а совісті не маш. А нам на комуналку не вистачає. Як була невдячною з дитинства, то так і залишилась. Що ти за донька така? Он у Лисенків і ремонт зроблено і на курорт їздять, усе завдяки дітям. А ти у нас не годна ні до чого.
Я повернулася додому й розплакалася. Артем обійняв мене.
– Все, – сказав він твердо. – Більше жодного дзвінка. Жодної копійки. Вони тебе принижують, а ти дозволяєш, терпиш це. Я не дивитимуся, як ти руйнуєш себе.
– Але ж, – почала я. – Твоя мама сказала. Я ж мушу.
– Ніяких «але». Ти моя дружина. Я не дозволю їм тебе ламати. Якщо захочеш – пиши листа й відправ. Але спілкування – ні. Крапка.
Я мовчала. Потім кивнула. Він мав рацію. Я заблокувала їхні номери. Припинила спілкування повністю.
Так, вони мої батьки, так, я б хотіла їх любити і піклуватись про них попри все. Але я не можу більше цього витримати.
От скажіть, я не права?
Головна картинка ілюстртативна.
