Ці жінки. Вона може з закочуванням очей і тягучим голосом це вимовляти.
– Потрібна плитка на кухню. Щоб була гарна. Я не знаю, яка конкретно, я маю побачити і захотіти її на своїй кухні. Кухня синя і плитка має бути ніжно-синя.
В результаті обирає червону, бо вона їй сподобалася, коли чоловік пробує протестувати, то каже, що легше перемалювати кухню, ніж знайти таку класну плитку.
Найчастіше жінки йдуть ні з чим, бо не сподобалося і ще виясняють при ній стосунки з чоловіком, бо він «її не чує».
Яся приходить додому просто виснажена. Вона мовчки вечеряє, дивиться щось в неті і лягає спати, так само мовчки, бо тиша – величезна розкіш.
Коли вона пробує щось радити клієнтам, то лише одиниці чують в її голосі конструктив і професіоналізм. Що може бути не зрозумілого в плитці? Подивився – сподобалося – взяв. Тому Яся й вважає, що їй платять за кивання голови і посмішку. Вже не погано.
Яся також щасливо зустрічається з колегою по роботі. Вони зустрічаються тільки на вихідні, тому й щасливо. Даня дуже балакучий. Такий собі душа компанії, але Яся любить тишу, тому вже трохи щось не так.
Сьогодні вони йдуть знайомитися з його друзями, тому Яся переживає за всякі дрібниці – що вдіти, про що говорити, а про що ні. Але Даня її запевняє, що може собі мовчати, його друзі дуже розуміючі. Друзі й справді були тактовними, в душу не лізли з ногами – і на тому спасибі. Коли компанія поділилася на чоловічу і жіночу, щоб обговорити враження, дівчата не замовкаючи розказували, які в Дані до неї були ніякі дівчата. А вона одразу видно, мовчазна і покладиста, поступлива, якраз з такою Дані треба одружуватися.
Чоловіки ж заздрили Дані, що його дівчина така мовчазна, бо їхні інколи просто не замовкають… Оглядини вдалися.
Дорогою додому, Яся задумалася над тим, що інколи ми бачимо не те, що бачимо . І це не про привидів. Вона абсолютно не поступлива, лагідна жіночка, яка буде терпіти всякі вибрики, бо такий у неї характер. Який це треба мати характер аби носити на шиї чужі капризи?
– Данило, – почала вона.
– Ого, вже страшно, – він знову за свої жартики.
– Це має бути серйозно, бо я сподіваюся, що ти мені щось відповідатимеш від серця і мозку, а не одні жартики.
– Все, серйозний.
– Мені здається, через ці всі оглядини і щебетання, що люди мене якось не так сприймають. Я дуже не хочу тебе розчаровувати, але хотілося би знати, чому мені торочать, що я стримана і поміркована і тому така тобі підходжу. Я абсолютно не стримана і не поміркована!
– Ясю, я теж не стендапер.
– Що?
– Я теж не веселун на зарплаті. Просто мені інколи страшно, що ти мовчиш, тому я намагаюся хоч якось зрозуміти про що думаєш. Так би мовити, ставлю навідні запитання.
– Я мовчу, бо мені приємно з тобою просто мовчати. Я не хочу вишуковувати в собі якісь розповіді, повчальні історії, придумовувати жартики. Мене це виснажує. Якщо мені щось не подобається, то я про це кажу.
– Слава богу! А то я чую в твоїй мовчанці, що краще би я десь пішов і погуляв.
– Та ні, ти мені подобаєшся і особливо, коли менше говориш якихось дурниць.
Вони розсміялися, щиро, полегшено і щасливо. Адже, так легко сплутати свої уявлення про людину з її уявленням про себе. Можна наламати таких дров і просто розійтися. А можна просто поговорити. І сказати правду, заради себе.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото автора Yuliya Shabliy: Pexels.
