Є в мене двоє синів, три онуки, дві невістки, а жила як сирота. А щойно я надумала майном своїм розпорядитись, як почалось. Тепер зрозуміла кому у цьому світі я потрібна насправді.

Я матір двох синів, як же я раділа, що буде мені опора в старості. А замість рідних дітей мені племінниця допомагає ходити, хоч у неї і своя сім’я є і батьки живі, мій брат із дружиною. А сини мої? Поки батько був живий, вони ще хоч якось з’являлися, а як його не стало, то вже п’ять років носа й не кажуть.

З обома синами ми живемо в одному місті. Не поряд, звичайно, але хвилин сорок на громадському транспорті. Обидва одружені, мають дітей своїх. У мене є два онуки і одна онука, манюня яку я не бачила жодного разу.

Самій мені їздити складно, здоров’я не те, а дітей у гості не дозовешся.

Я вже звикла, що на мої прохання лише обіцяють, що заїдуть, допоможуть, зроблять. Сусіди залили на кухні, не дуже, але стелю перефарбувати довелося. Там роботи здоровій людині на годину. Подзвонила одному синові, другому, обоє пообіцялися, жоден не приїхав. Довелося людину наймати. Не за гроші прикро, а що рідні сини часу допомогти не знайшли.

Потім холодильник треба було замінити, а я в цьому не розумію нічого. Продавцям аби ж продати. Попросила синів, щоби зі мною з’їздили. У відповідь отримала, що там є продавці-консультанти, вони все розкажуть. А вони розкажуть. Довелося дзвонити братові, його дочка з чоловіком зі мною  їздили.

Племінниця сама збагнула, що я без допомоги залишилася. Без сторонніх підказок сама почала дзвонити, питати, як самопочуття, чи не треба чого. Приходила з прибиранням допомагала.

А от коли я занедужала, так вона оселилась у мене, хоч удома і діти і чоловік, до аптеки бігала, їжу варила. Та й просто на чай могла заскочити. Я всі свята останні роки відзначаю з братом, його дружиною та родиною племінниці. Мене дочка племінниці уже бабусею називає і в гості сама проситься у батьків.

Подивилася я, подумала, та й вирішила, квартиру свою підписати племінниці. Вона за мною ходить, вона мені допомагає, нічого не просить, а я так їй відплачу. Добром за добро. Добра вона дитина і безкорисна, я в цьому за ці роки упевнилась. З нею і старіти не так лячно.

Коли зібралася папери оформляти, син старший зателефонував, запитав, чим займаюся, ну я і сказала, куди збираюся, без задньої думки. Він тричі перепитав. вимкнувся, а за хвильку передзвонив, так аж телефон червоним був, я його вислухала, але рішення свого не змінила.

Увечері до мене вперше за п’ять років приїхали обидва сини. Із тортиком, навіть онуку привезли. Говорити нам особливо не було про що. Ходили туди сюди, щось дивились. Кажуть: “Давай, мамо щось полагодимо”, а я й руками розвела. А й справді, що їм робити, як руками чоловіка племінниці усе вже зроблено?

А привід був у синів один – квартира. Обоє трохи з досадою почали говорити, що я й дітей маю і онуків, а майно сторонній людині віддаю за просто так. Говорять, що не вчинок матері це і якщо я вже так хочу, то можуть вони до мене інколи навідуватись, але не часто, коли вітер буде попутний, або раки голосно свистітимуть. Десь так.

Послухала я, подивилася на них, подякувала за мудрі слова і обіцянки гарні, але сказала, що все одно зроблю по-своєму. Образилися вони на мене, пішли, дверима грюкнули. Пообіцяли, що я онуків не побачу і на їхню допомогу можу не розраховувати.

А я вже на вашу, синки, на вашу допомогу вже не розраховувала. Приїхати раз на п’ять років.

09,12,2022

Головна картинка ілюстративна pexels.