Єдине, що я могла зробити, аби врятувати свого чоловіка – покинути у найважчий момент. Напевне, якби моя свекруха була при тямі, подякувала б мені щиро. А так, маю я людські пересуди і чую поза спиною – невдячна

Єдине, що я могла зробити, аби врятувати свого чоловіка – покинути у найважчий момент. Напевне, якби моя свекруха була при тямі, подякувала б мені щиро. А так, маю я людські пересуди і чую поза спиною – невдячна.

От якщо кому із долею пощастило, то це мені. Походжу я із бідної родини, батьки працювали важко, але де двоє можуть дати ради, якщо у домі шестеро дітей і ще двоє не надто здорових дорослих?

Сестра моєї мами усе своє життя була мало відповідальною. Все що від неї бачила моя мама коли вона все ж з’являлась – черговий племінник, або племінниця.

Взагалі, вона залишала малих на дідуся і бабусю, та ті ледь по світу білому ходили, то так виходило, що я мала ще трьох братів і двох сестер.

Тато інколи був дуже не задоволений таким станом речей, бо хто мріє годувати п’ять чужих діток і бачити що від того обділене твоє дитя? Однак, тато і мама розуміли, що нічого не будуть робити і племінників своїх любили і виховували на рівні зі мною. То от так ми і жили собі.

Лиш коли я заміж вийшла за Вадима – відчула, як то жити не у режимі вічної і всепоглинаючої економії. Пам’ятаю, як мені було соромно чомусь, купувати собі нові речі, чи ще одні босоніжки, бо вони будуть краще пасувати до нової сукні.

Я працювала і гарно заробляла, але усі мої заробітки були нічим у порівнянні із достатком родини мого чоловіка. Свекір і свекруха мали керівні посади. Чоловік мій також завжди був у начальниках, тож ми прожили безбідне життя.

Виросло і випурхнуло у світ двоє наших із Вадимом дітей. Жили ми собі розмірено і все йшло наїждженою колією, аж доки не занедужав свекір.

Ми нічого не шкодували для того, аби він лишався із нами якнайдовше. Навіть будинок за містом було продано, але  примарна надія зникла, одного дня його не стало.

Для чоловіка тато був усім. Не знаю, як те можна назвати, але для нас почалась суцільна чорна смуга. За що б не узялись – усе на збиток і в мінус.

Почались негаразди у чоловіка на роботі. З часом його звільнили, організація у якій він працював 27 років зникла і мій чоловік опустив руки, здався.

Він більше не шукав собі іншого заняття, не шукав нового місця роботи. Спочатку – годинами лежав на дивані, а згодом почав і за комір заливати.

А тут, як на те, злягла моя свекруха -теж не витримала випробувань і того, що стало з її сім’єю. Я працюю, але все більше вдома, бо треба глядіти свекруху і наглядати за чоловіком, який пустився берега.

Я просила Вадима схаменутись, просила допомогти із мамою, просила вийти на роботу, та от все мов горохом у стіну – пусто йому на мої слова.

Я знала свого чоловіка, знала, що кращі якості у ньому переможуть, а ще – розуміла, що доки я є, він ніколи не прийде до тями і не візьметься за розум.

Одного дня я пішла зі свого дому. Так, я залишила свекруху не здорову, залишила чоловіка. Зателефонувала Вадиму і повідомила, що нашому шлюбу кінець, подякувала за спільні роки і попросила більше не чекати, бо жила вже з іншим.

Звісно, ніякого іншого не було. Я оселилась у домі своєї сестри, яка виїхала за кордон. Роботу змінювати я не могла, бо де знайдеш нову у передпенсійному віці?

Наше містечко маленьке а родина мого чоловіка завжди була у центрі уваги. Коли я от так вчинила, то мені раптом пригадали і походження і те, яка я не вдячна. Кожен знав, що я мусила робити і чим була не права, от тільки на моє місце ніхто не бажав потрапити.

Я все пережила і не намарне. Діти наші за кордоном і Вадиму допомогти не могли. Грошей аби найняти доглядальницю він не мав, а жити за щось мусив. Мій чоловік таки пішов працювати, нині сам доглядає свою лежачу маму.

Я слідкую за його життям через дітей. Їм він жаліється на мене, на те, що покинула у важку хвилину, каже, що ніколи не міг про мене такого й уявити, бо вірив, що я підтримаю і буду його кам’яною стіною у разі чого.

А я й є тією стіною. Вважаю, що знайшла єдино правильний вихід із тієї ситуації. Я врятувала свого чоловіка тим, що пішла від нього. Сподіваюсь, він сам це зрозуміє згодом, коли мине образа.

От скажіть, хіба я не вірно вчинила?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page