fbpx

Єдиною моєю розрадою в сімейному житті була донечка. Чоловік тільки те й робив, що працював та приходив пізно, ледве ноги переступаючи. Працював він в будні і свята, і так само перебирав ледве ногами.

Син у нас з’явився першим, але якоїсь радості я не відчувала, бо з таким чоловіком нічого не хочеться і навіть дитина не радує.

Так ми прожили десять років, поки він геть не підупав і я стала вдовою.

Знаєте, мені стало легше, чесно скажу, бо хто не жив з таким чоловіком, той не зрозуміє. На гроші стало сутужно, це правда, але спокій і мир в хаті, то набагато важливіше, ніж гроші.

Я стала жити далі в турботах щоденних і не зогледілася, як полюбила. Мені не треба було багато причин для любові, адже Микола був чисто вдягнений і не мав шкідливих звичок. Мені більшого й не треба було.

Почали ми жити разом і у нас на світ з’явилася донечка. Це було таке щастя для мене, я відчула, що таке любити.

Але видно деяким просто дають щастя отак на кілька хвилин, а потім забирають. Поїхав мій Микола у відрядження і так там залишився, бо переманила його до себе інша жінка.

Я залишилася сама з двома дітьми і вже на повну відчула, що таке злидні. Єдиною радістю була Марійка, яка так ніжно до мене тулилася, коли я забирала її з ясел, що моя втома відступала.

Але вдома вже чекав мене син, який почав також на повну входити в підлітковий вік, все мені докоряв, що я його не люблю та нічого йому не купую.

– Дитино, ти не бачиш, як ми живемо?

– Так, але ти Марічці даєш два цукерки, а мені один!

– Бо ти вже дорослий!

– Так не чесно!

І так ті цукерки його роз’ятрили, що він мені згадує їх до цих пір. Але й я маю що йому згадати.

Коли Дмитро пішов в училище, то Насті було п’ять років. він мав стипендію, але нам ніколи не давав нічого, все витрачав на себе, хоч мені було дуже важко на одну зарплату, яку й так затримували.

Далі на повноліття сталася та подія, яка нас і розвела по різних берегах: ні з того, ні з сього, з’явився його дід, батько мого першого чоловіка, сказав, що відписує йому свою хату в сусідньому селі і щоб той йшов до нього жити та його обходити.

– А де ви були всі ці роки, – спитала я свекра, – ви йому копійкою не помогли, хоч ми як з вашим сином натерпілися!

– Тепер помагаю, – обірвав той мене і пішов геть.

Звичайно, що Дмитро побіг туди жити і я по ньому бачила, що ведеться йому добре, бо й щоки від’їв і одягнувся з ніг до голови.

– Ти б і нам з Марічкою що приніс, – кажу я йому.

– А ти мені багато в житті дала, – тикає мені він!

Коли Марічка була у випускному класі, то він нічого нам не дав, хоч на той час діда вже не стало і він продав хату і поля та купив у місті однокімнатну квартиру. Думаю, що у нього ще лишилося, але він ніколи з нами не ділився.

Фактично, він живе своїм життям і до нас не навідується. Якщо я зателефоную, то й добре, але аби сестрі допомогти чи мені, поцікавитися, як нам – ні. все для себе.

Ось таке насіння, бо інакше й не скажеш. але я радію, що хоч до чарки не заглядає і хай йому добре ведеться.

Марічка вже на виданні і думаю, що приведе у нашу хату господаря, що нам звеселить подвір’я.

Я лиш для того це хотіла сказати, що не треба себе переконувати, що дитина не переймає поведінки батька. Переймає і копіює та тим тішиться і байдуже, що ти його під серцем носила.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page