Сусідки мені радять, щоб я від дочки зажадала законні аліменти, а я краще голодувати буду, але в суд на рідну дитину ніколи не подам.
Начебто і не була ніколи моя Анька жаднюгою. Маленька навіть шоколадкою зі мною завжди ділилася, та й після інституту завжди мені грошики «підкидала».
«На, мамусю, купи собі хустку або тапочки нові», «От тобі, мамусю, на солоденьке».
Від грошей її я відмовлялася, тому як сама ще працювала, і прогодувати себе цілком могла. Але все змінилося в моєму житті, після того, як я вийшла на пенсію.
Працювала не до 55 років, а до 60 навіть. Протягом останніх п’яти вахтером в школі сиділа, та ще підлоги мила. Втомлювалася, звичайно, але хоч грошей на таблетки вистачало. А як на моє місце взяли іншу, молодшу, то стала просто виживати на пенсію. З них майже половина на комуналку йде, взимку і того більше.
Моя основна їжа – це каші, супчики на воді (варю їх на два дні), та молочку іноді купую. На такому харчуванні довго не протягнеш.
Я вже не кажу про засоби гігієни, різні дрібниці і ліки. Що прописав мені лікар в минулому році, просто не купую. Не лікуюся. Тому що банально нема на що! Купити таблетки і сидіти без хліба?
Доня моя теж в тому році другий раз вийшла заміж і поїхала з новим чоловіком у столицю. Надсилала фотографії, машину вони купили, квартиру в іпотеку взяли. Ось в Туреччину в червні їздили.
Дочка мене питає про здоров’я, що смачненького готую…
Я їй весь час брехала, що все добре, що все у мене є. Брехала, що ось курку смажену їм, сік апельсиновий п’ю. Хоча я вже давно забула як виглядає і курка і сік…
Я брехала, а вона вірила. Хоча вона прекрасно знає, яка у мене пенсія, і які в магазині ціни…
А недавно не витримала, і відкритим текстом попросила у дочки трохи грошей. Хотіла хоч овочів купити, щось на зиму заморозити, та останні шльопанці порвалися ще, як на зло.
Читайте також: Тяжка доля закарпатця в Іспанії: мама не вірила чуткам й чекала свого чоловіка з далеких заробітків
Дочка на моє прохання, ласкаво прощебетала: «Звичайно, матусю». А на наступний день мені на картку прийшли гроші. 200 гривень Допомога доччина…
Я хотіла вже назад їй відіслати, та не знаю як це робити через інтернет. Вона ввечері потім зателефонувала, запитала мене про гроші, чи отримала я їх? Я подякувала. Поклала трубку, а потім розревілася. як дурна.
Так, у них там у столиці чашка кави стільки коштує! А вона єдиний раз, коли мати попросила про допомогу, дала мені ці нещасні 200 гривень.
Тепер я зареклася, що більше не буду просити її про гроші. Додумається матері допомогти, сама вишле, А ні, так ні … Буду далі брехати про вигадане м’ясо, яке я їм кожен день ..
Я ж брехала, щоб її не засмучувати, а вийшло он воно як… Вона може і справді думає, що в провінції у нас тут все безкоштовно, і тільки в столиці ціни високі… Давно вдома не була вона, давно до матері в холодильник не заглядала.
