— Щось я не пригадую, щоб хтось із них дарував мені такі дорогі подарунки, — розмова з чоловіком дратувала мене, і тепер я ніяк не могла заспокоїтися. — Самі її розбалували, а тепер хочуть, щоб ми розгрібали наслідки!
Я знервовано пройшлася по кухні, стискаючи рушник у руках. Данило ж, схрестивши руки, спокійно сидів за столом і мовчки слухав мій монолог.
Уся родина зібралася разом за великим круглим столом, чекаючи появи іменинниці. Гомін, сміх, брязкіт столових приборів — усе було так, як і повинно бути на святі.
До кімнати увійшла свекруха, елегантна й доглянута, немов щойно зійшла зі сторінок модного журналу.
— Ольго Сергіївно, ви просто чудово виглядаєте! — щиро сказала я.
— Дякую, — усміхнулася вона. — Це моє улюблене плаття, багато років не діставала його, от вирішила сьогодні вразити всіх на ювілеї.
— Вам це вдалося! — похвалила я.
Свято було у самому розпалі. Усі нахвалювали смаколики, які приготувала іменинниця, піднімали тости за її здоров’я й благополуччя.
Розмова зайшла про молодшу сестру Данила — Катерину.
— Як у тебе справи на роботі? Вже освоїлася? — запитала я у зовиця, щиро намагаючись підтримати розмову.
— Ні, мене звільнили, — недбало відповіла вона, наче йшлося про щось абсолютно незначне.
Я навіть не відразу зрозуміла, що почула.
— Як звільнили? — здивувалася я. — Ти ж лише місяць тому туди влаштувалася.
— Ну, так вийшло, — Катерина явно не хотіла відкривати подробиці.
— Виходить, ти просто відпрацювала випробувальний термін і все?
— Їм, бачте, не сподобалося, як я працюю, — з кривою усмішкою передражнила вона голос начальника. — «Катерино Вікторівно, ми цінуємо молодих спеціалістів, але у вас надто мало досвіду».
— Ну, за місяць хоч якийсь досвід та з’явився. Може, він допоможе тобі на наступному місці роботи? — спробувала я знайти щось позитивне в ситуації. — Вони хоча б пояснили, у чому саме ти не відповідала їхнім вимогам?
— Мабуть, просто спізнювалася щодня, — вставив Данило, дивлячись на сестру з легкою іронією.
— Даниле, не треба, — обірвала його свекруха. — Вона й так через це переживає.
Але судячи з абсолютно спокійного обличчя Катерини, вона зовсім не переживала.
— І що ти тепер плануєш робити? Маєш якісь варіанти? — запитала я.
— Так, є одна пропозиція, — кивнула вона. — У понеділок маю співбесіду.
— Головне — не проспи, — знову підморгнув Данило.
— Ой, а хто б казав, — фиркнула Катерина й кинула на брата зневажливий погляд.
Її звільнення мене здивувало, але не стало несподіванкою. За кілька років шлюбу з Данилом я зрозуміла, що його сестра — людина безвідповідальна, лінива і впевнена, що їй усі навколо винні. Вона часто позичала у мене речі, але ніколи їх не повертала.
Одного разу я вирішила покласти цьому край.
— Катю, можеш повернути мій браслет? — запитала я її через пів року після того, як вона «позичила його на кілька днів». — Ми з Данилом ідемо на весілля, він ідеально підходить до мого плаття.
— Ой, я вже й не пам’ятаю, де він, — байдуже відповіла Катерина.
— Як це «не пам’ятаєш»? Ти що, його загубила?
— Не знаю, може, й загубила. А може, комусь позичила, вже точно не згадаю.
— Як це — «позичила»? Це ж мій браслет!
— Я ж не кажу, що точно так зробила. Просто не пам’ятаю, де він.
— То пошукай серед своїх речей!
— Не хочу зараз цим займатися, — спокійно відповіла Катерина, повертаючись до своїх справ.
Я була настільки вражена її нахабством, що навіть не знайшлася, що відповісти. Але вирішила для себе одне: більше вона нічого від мене не отримає.
За кілька днів після ювілею свекрухи Данило повідомив:
— Катерину знову взяли на роботу.
— Гаразд, подивимося, чи затримається вона там довше, ніж на місяць, — відповіла я.
Минуло зовсім небагато часу, і Данило знову приніс новину:
— Катерину знову звільнили.
— На цей раз за що?
— Наговорила купу зайвого клієнтам, — зітхнув він.
— Їй би вже час схаменутися, — похитала я головою.
— Думаю, вона почне старатися. Хоче з’їхати від батьків.
— Ну, подивимося, — сказала я, але віри в зміни у мене вже не було.
Але Катерина мала свій план.
Одного вечора Данило підійшов до мене з проханням.
— Аліно, а що, якби Катя пожила у нас?
Я спершу подумала, що він жартує.
— Із якого дива?
— Їй хочеться самостійності, а батьки її надто контролюють.
— Самостійність? То нехай заробить на оренду житла.
— Але ж вона працює.
— Поки що. А що далі? Вона переїде до нас, почне брати мої речі без дозволу?
Данило розгубився, але я не мала наміру поступатися.
— Якщо ти так категорично проти, то гаразд, — погодився він.
Я вже зраділа, що ця історія закрита, але невдовзі чоловік сказав:
— Тобі ж бабуся залишила квартиру? Давай оселимо Катерину туди.
— Оселимо? — перепитала я. – А виселимо як? А комунальні хто буде оплачувати? А наглядати за нею хто буде? А хто компенсує нам гроші які ми втратимо від оренди. А це 18 тисяч, чоловіче, твоїм батькам, аби збути, а нам навіщо все це?
Звісно, я не дала згоду на таке. Мені не хотілось навіть думати про наслідки такого вчинку. та дівчина усім показала, що ще не виросла хай і має у паспорті досить таки зрілий вік.
Наступного дня свекруха зателефонувала.
— Доню, ми ж сім’я. Ну ти повинна нам допомогти зробити Катерину більш відповідальною. Невже не розумієш, що від тебе залежить її подальша доля?
— О як зайшли. А чим саме ви допоможете їй стати відповідальною? Тим що оселити її у квартирі за яку вона не повинна буде і копійки виплачувати? тим що будете утримувати її, чи тим, що ми втратимо гроші не тільки з оренди, а ще й за комунальні які вона точно не буде оплачувати. Ви пропонуєте мені дарувати вашій донці щомісячно більше 20 тисяч гривень. От цікаво, а мені такі подарунки ви зробити не хочете.
Ну звісно, я тепер для всіх не така. Не те щоб погана, в очі всі мені посміхаються. але я відчуваю оцю натагнутість. Чоловік усе частіше став казати: “твоя друга квартира. Гроші за твою другу квартиру”.
Так, мені дуже неприємна ця ситуація, але я вам от що скажу: краще хай так ніж альтернатива. Катерина не та людина якій я готова допомагати. Та й казка про самостійність не для моїх вух, надто добре я знаю ту дівчину.
Головна картинка ілюстративна.
