— Вітаю з народженням синочком, Галочко!
— Ні, бабусю. У мене дівчинка.
— Синочок.
— Галино, прокидайся, мала плаче.
Хтось тихенько смикав її за плече.
— Знову бабуся?
Галина кивнула.
— Поколиши її трохи, я миттю.
Швидко зібрала волосся в хвіст, провела ногою по підлозі і, не знайшовши капці, побігла на кухню босоніж.
Через хвилину суміш була готова, мала із задоволенням зацмокала з пляшки.
— Що сказала?
— Привітала з народженням сина. Якась нісенітниця.
— Ну чому? Ти ж увесь час хотіла хлопчика, от бабуся й помилилася.
— Мабуть.
Жінка схилилася над донькою. Дівчинка насупила біленькі брови, наморщила лоба, така серйозна. Красуня.
П’ятнадцять років вони мріяли про дитину. Разом лікувалися, разом сподівалися і чекали. Все було марно.
Якось Галина сказала чоловікові:
— Все, Вікторе, з мене досить, вже сороківка на носі. Не можу більше бути сильною, боротися. Не можу й не хочу. Мабуть, у мене така доля, нічого не вдієш.
— Галиночко, люба, а давай обдуримо нашу долю і усиновимо якогось хлопчика. Тільки новонародженого. От і буде у нас синочок. Яка різниця, хто народив, головне – хто виростив.
Галина погодилася. І почалася у них нова епопея – збір документів та черга на усиновлення довжиною в рік. Коли чекати вже не було сил, сіли в машину і поїхали до сусіднього регіону.
— Давай назвемо малюка Женею, — запропонувала дорогою Галина.
– Євген Вікторович. Мені подобається, – погодився Вітя.
А коли приїхали, то побачили серед інших малюків її.
— Дивись, дивись, родима пляма на ніжці майже як у тебе, тільки на лівій! — Вигукнув чоловік.
– Це наша Женька, – сказала жінка і заплакала.
— А як же хлопчик?
– Там краще знають кого посилати батькам, хлопчика чи дівчинку, – Галина з надією подивилася на завідувачку сиротинця.
— Вам пощастило, ця дівчинка тільки вчора до нас поступила, забирайте.
Віктор міцно стиснув дружину за руку.
— Ну от і все, матусю, цей Новий рік зустрічаємо утрьох, — тихо прошепотів він.
Євгенія Вікторівна виявилася надзвичайно спокійною особливою і навіть давала мамі висипатися.
Того дня, 31 грудня, вона, як завжди мирно, посопувала у своєму ліжечку. Віктор побіг у супермаркет купити до столу чогось смачненького. Галина клопотала на кухні, їй хотілося порадувати коханого новим салатом. Жінка готувала, а сама весь час думала про сон, побачений минулої ночі.
Бабуся пішла у інший світ три роки тому, так і не дочекавшись правнуків. Можливо через це, а може, з якоїсь іншої, тільки їй відомої причини, вона часто навідувала онуку. Уві сні, звичайно.
Спочатку було страшно, і Галина прокидалась у холодному поті. Потім звикла, навіть сумувала, коли бабуся їй довго не снилася.
— Михайлівно, мені потрібно збігати в аптеку, а Віктор поїхав у справах. Ви зможете кілька хвилин посидіти із Женею? Вона спить.
— Звичайно, Галиночко, йди.
Сусідка витерла руки об край фартуха, накинула на плечі пухову хустку і пішла до Галини.
Жінка швидко спустилася вниз. Добре, що аптека знаходилася в сусідньому під’їзді.
— Михайлівно, рідненька, дякую. З наступаючим.
Вона поцілувала стареньку, провела до дверей. Зазирнула в спальню. Розкинувши рученята, донечка мирно посопувала уві сні.
А через кілька хвилин її здогад щодо бабусиних слів підтвердився. Галина стояла посеред кімнати і слухала стукіт свого серця. Ноги чомусь почали підкошуватися, у роті пересохло.
Несподівано задзвонив телефон.
— Кахана, ти будеш біле чи червоне?
— Я не буду пити.
– Чому? Келих за Новий рік…
— Любий, я при надії. У нас буде син.
Галина поклала телефон на стіл і пішла в спальню. Її янголятко нарешті прокинулося.
Фото ілюстративне.
