Ми з Андрієм жили разом п’ять років. Орендована квартира, старі меблі, вічне відчуття тимчасовості. Наш син уже пішов до садка, і думка про власні стіни стала майже нав’язливою. Ми збирали кожну копійку. Я вела бухгалтерію для трьох фірм вечорами, поки малий спав, Андрій теж пропадав на роботі. І ось нарешті половина суми на руках.
Я тижнями моніторила сайти, їздила на огляди. Нарешті знайшла — сонячна, з великою кухнею, неподалік від парку.
— Андрію, треба бронювати, — сказала я за вечерею.
Він якось дивно відвів очі, відставив тарілку і сперся ліктями на стіл.
— Юль, треба поговорити. Ти тільки не накручуй себе одразу. Послухай спокійно.
У мене всередині все стислося.
— Щось із грошима? Хтось захворів?
— Та ні, все добре. Просто квартиру краще оформити на мою маму.
Я на мить забула, як дихати.
— На Галину Петрівну? Чому? Це ж наші гроші.
— Вона нам трохи додасть. Там сума невелика, але все ж таки. Нам так вигідніше.
— Вигідніше — це коли майно належить нам, — відрізала я. — Навіщо нам її гроші, якщо ми самі назбирали?
— Юль, ну що ти починаєш? Вона вже в курсі, вона хоче помогти. Завтра оформимо дольову участь на неї.
— А чому не на мою маму? Вона теж пропонувала нам помогти з грошима?
— Ти мені не довіряєш? — він примружився.
— Довіра тут ні до чого. Ми разом працювали на цей результат. Я теж вкладала гроші, Андрію. Мої рахунки не менші за твої.
— Ти більшу частину часу в декреті була. Я вас утримував.
— Я працювала вдома з дитиною на руках. Ти це знаєш.
Через пів години задзвонила свекруха. Голос у неї був медовий.
— Юлечко, дитинко, ми ж як краще хочемо. Я ж мати, я зла не побажаю. Все оформимо швидко, і будете жити як люди.
— Галино Петрівно, квартира має бути нашою. Спільною.
— Ой, та яка різниця, на кого папірець виписаний? Ми ж сім’я. Завтра о третій чекаю вас в нотаріуса.
Всю ніч я не спала. Зранку повела сина до садка, ледь переставляючи ноги. Думки роїлися, наче оси. На ґанку я просто не помітила сходинку. Зашпорталася і впала, розбивши коліно. Сльози самі потекли по щоках — не від болю, а від того, що все навколо руйнувалося.
— Обережніше, дорога тут сьогодні підступна, — почув я чоловічий голос.
Поруч стояв чоловік, допомагаючи мені підвестися.
— Ви в порядку? Давайте допоможу. Я зараз свою доньку передам виховательці і відвезу вас у травмпункт.
— Не треба, я сама…
— Я вас часто тут бачу, ми в одну групу дітей водимо. Я Віктор. Давайте без суперечок.
У машині Віктор подивився на мене в дзеркало.
— Ви наче не тут. Щось серйозне?
Я не знаю, чому, але я розповіла. Все. Про квартиру, про маму Андрія, про його ультиматуми.
Віктор мовчки простягнув мені візитівку. На ній було написано: «Юридичний супровід операцій з нерухомістю».
— Знаєте, я став юристом саме через таку історію, — тихо сказав він. — Тільки я був на вашому місці. Платив позику за квартиру, яку оформили на тещу. Коли розлучалися, виявилося, що я там ніхто. Мене просто виставили за двері з валізою. Добре, що донька була прописана у моїх батьків, її не змогли виселити в нікуди. Зараз я допомагаю іншим не наступати на ці граблі.
— І що мені робити?
— Не підписуйте нічого. Якщо гроші спільні — власність має бути спільною. Це база.
Коли я повернулася, Андрій уже стояв у коридорі.
— Де ти була? Треба в банк, знімати твою частку.
— Угоди не буде, Андрію. Принаймні такої, як ти хочеш.
— Ти з глузду з’їхала? Люди чекають!
— Нехай чекають. Або ми пишемо власниками нас двох, або я не даю свої гроші.
— Тоді розлучаємося! Навіщо мені така дружина?
Я подивилася на нього і раптом відчула таку легкість, ніби скинула важкий рюкзак.
— Я згодна. На розлучення.
— Що? Я просто до слова сказав…
— А я — серйозно.
Я пішла на кухню і вперше за добу нормально поїла.
— А обід де? — зайшов Андрій.
— У холодильнику. Вчися обслуговувати себе сам.
Наступного дня я зібрала речі й переїхала до мами. Розлучення пройшло сухо. Свої гроші я забрала, мама додала трохи своїх заощаджень. Квартиру я таки купила — сама.
З Віктором ми часто бачилися в садку. Потім почали гуляти разом із дітьми. Він виявився дивовижно надійною людиною. Через два роки ми одружилися. Тепер у нас велика сім’я, діти в одному класі. У нас є три квартири: моя, його і одна спільна, яку ми купили пізніше.
А Андрій… він таки знайшов собі іншу. Таку, що не сперечалася. Вони купили квартиру, оформили на Галину Петрівну.
Андрій платив позику, робив ремонт. А коли виплатив останній внесок — вирішив, що хоче «нового життя». Подав на розлучення, виставив жінку. Квартира ж на мамі, юридично все чисто.
Але життя цікава річ. Майже одразу після того їхню квартиру залили сусіди зверху. Вода стояла по кісточки. Дорогі меблі, техніка — все пішло на смітник. Відшкодування через суд вони чекають досі. Тільки-но зробили сякий-такий ремонт, як сталася пожежа в під’їзді. Дим виїв усе, стіни стали чорними. Страховки у них не було — Галина Петрівна пошкодувала грошей.
Тепер вони намагаються ту квартиру продати, але ніхто не бере — слава про проблемний будинок і постійні пригоди там розійшлася швидко. Здавати теж не виходить, квартиранти тікають через місяць. Андрій живе з мамою, яка тепер гризе його щодня за невдачі.
Я іноді бачу його, коли забираю сина від нього на вихідні. Він не виглядає на щасливого власника квартири, за яку так боровся.
