Я завжди любила осінь. Коли дні стають коротшими, а вечорами доводиться діставати з шафи щільні трикотажні светри, у мене всередині з’являлося якесь дивне відчуття затишку. Саме в один із таких жовтневих днів ми познайомилися з Романом.
Він просто підійшов на зупинці, коли дув сильний вітер, і запропонував свій широкий шарф. З того часу ми скрізь ходили разом. Я часто ловила себе на думці, що роздивляюся у вітринах магазинів білі сукні та вигадую, як виглядатиме наша вітальня, коли ми оселимося в одній квартирі.
Моя молодша сестра Олеся дивилася на все це з неприхованим роздратуванням. Вона була іншою — яскравою, галасливою, звиклою до постійної уваги. Минулого року Олеся здобула корону на міському конкурсі краси, і її портрет кілька тижнів висів у фойє місцевого будинку культури.
Хлопці постійно крутилися біля неї, вигадували приводи, щоб заговорити, або просто проводжали її поглядами від самого магазину. Олеся приймала це як належне. Батьки душі в ній не чули, завжди купували їй найкращий одяг, бо «Олесі треба тримати марку». Проте Роман залишався абсолютно байдужим до її появи. Коли вона виходила в коридор в своїх коротких шортах і починала голосно сміятися, він навіть не повертав голови, продовжуючи обговорювати зі мною нові надходження книг у бібліотеку, де я працювала.
Це зачіпало Олесю. Вона почала регулярно напрошуватися з нашими компаніями на прогулянки.
— Ну що ви самі сидите в тій кондитерській, там же нудно, — говорила вона, взуваючи мешти на високих підборах перед дзеркалом у передпокої. — Я піду з вами, за одне й розвіюся, бо в цьому місті взагалі немає куди піти.
У кафе вона сідала навпроти Романа, голосно стукала нігтями по столу, перебивала наші розмови й постійно вимагала до себе уваги: то їй було занадто душно, то тістечка принесли несвіжі, то музика грала занадто голосно. Роман лише ввічливо кивав, але ніколи не вступав із нею в довгі суперечки.
Моя подруга Карина кілька разів намагалася відкрити мені очі. Ми сиділи на її кухні, коли вона прямо сказала:
— Юлю, ти занадто довірлива. Твоя сестра крутиться біля Романа щоразу, як тебе немає поруч. Вона ж проходу йому не дає, коли зустрічає на вулиці.
— Олеся просто звикла бути в центрі уваги, — відповіла я тоді, розмішуючи цукор у чашці. — Мама виховувала її як принцесу. Вона не зробить нічого поганого, ми ж сестри. Тим паче, мама хоче бачити її чоловіком когось із грошима, у кого є свій бізнес або хоча б трикімнатна квартира в центрі. Роман для них — звичайний хлопець.
Усе змінилося на початку червня. Мені зателефонував батько й повідомив, що бабуся, яка жила в іншій області, невдало впала на подвір’ї і тепер не може самостійно навіть піднятися з ліжка. На сімейній раді у вітальні мама одразу розставила пріоритети.
— Юлю, треба їхати, — сказала вона, — Більше нікому. Бабусі потрібен постійний догляд.
— Мамо, але ми з Романом планували наприкінці місяця піти до рацсу, — спробувала заперечити я. — Ми вже й день обрали. Може, Олеся поїде хоча б на перші два тижні? А потім я її зміню.
— Яке село? — обурилася Олеся, не відриваючись від телефона. — У мене щойно сесія закінчилася, я виснажена. Мені відпочити треба.
— Справді, Юлю, — підтримала її мама. — Твоя робота в бібліотеці нікуди не дінеться, візьмеш відпустку за власний рахунок на пару місяців. Я домовлюся з твоїм керівництвом, ми ж знайомі. А Олесі треба побути вдома, вона навчалася весь рік.
Мені довелося поступитися. Квиток на автобус був куплений на наступний ранок. Усередині було важко, якась незрозуміла тривога заважала заснути всю ніч, але я списувала це на переживання за здоров’я бабусі.
Перший тиждень у селі минув відносно спокійно. Роман телефонував щодня, розпитував про погоду, про те, як почувається бабуся, розповідав про свою роботу на меблевій фабриці. Але вже з середини другого тижня його дзвінки стали рідшими. Коли я набирала його сама, він часто скидав виклик, а потім писав короткі повідомлення: «Зайнятий на зміні», «Допомагаю батькові в гаражі», «Давай здзвонимося завтра».
На початку липня мені знову зателефонувала Карина. Її голос був неприродно тихим.
— Юлю, ти коли повертаєшся?
— Не знаю, мама каже, що треба ще побути. А що сталося?
— Я бачила Романа й Олесю в міському парку. Вони сиділи на лавці, він тримав її за руку. Потім вони разом пішли в бік вашого будинку. Це вже не перший раз, Юлю. Їх усе місто бачить.
Я довго сиділа на ґанку після цієї розмови. Хотілося зателефонувати мамі, але коли вона сама набрала мене ввечері, то лише сказала, що знайшла сусідку, яка погодилася доглядати за бабусею за помірну плату, тому я можу повертатися додому в серпні. Про Романа чи Олесю вона не згадала ні словом.
Я приїхала додому посеред тижня, автобусом, який прибував о другій годині дня. Батьки були на роботі. У будинку панувала тиша. Я зайшла до нашої з Олесею кімнати, щоб залишити сумку, і замерла біля свого ліжка. На ковдрі лежали кілька пакунків із новими дитячими речами: крихітні сорочечки, повзунки та блакитна шапочка з вушками.
За годину вхідні двері клацнули. До коридору зайшли мама та Олеся, тримаючи в руках великі пакети з магазину одягу. Побачивши мене, вони зупинилися. Мама помітно зніяковіла, відвела погляд і почала розправляти складки на своїй спідниці.
— О, ти вже тут, — тихо сказала мама. — А ми тебе чекали ближче до вечора. Тут така справа, Юлечко… навіть не знаю, як почати.
— Та чого ти мнешся, мамо? — різко перебила її Олеся, проходячи повз мене до кімнати й кидаючи пакети на диван. — Юлю, коротше. У нас із Романом буде дитина. Поки ти сиділа в селі майже два місяці, ми зрозуміли, що любимо одне одного. Справжнє кохання — воно таке, не питає дозволу. З весіллям ми вирішили поспішити, щоб потім не купувати сукню на три розміри більшу. Я вже пригледіла один варіант у салоні, просто супер.
Я дивилася на неї й не могла повірити, що це говорить моя рідна сестра. Жодного жалю чи ніяковості в її очах не було.
— Роман переїжджає жити до нас, — продовжувала Олеся, розглядаючи свої нігті. — У невістки я йти не збираюся, у його батьків занадто тісно. Але тобі доведеться звільнити цю квартиру. І ще одне — тримайся від мого чоловіка подалі. Ти ж не хочеш зіпсувати мені сімейне життя?
Я відчула, як до горла підкотився важкий клубок, але плакати перед ними не збиралася. Рішення з’явилося саме собою, без зайвих роздумів.
— Я збираю речі й повертаюся в село, — спокійно сказала я.
— А як же твоя робота в бібліотеці? — вигукнула мама, сплеснувши руками. — Ти стільки років туди ходила! Що скажуть колеги?
— Напишу заяву на звільнення. Від бабусиного будинку до районного центру пішки менше кілометра. Там є школа, є будинок культури, знайду щось. Головне, що я нікому не заважатиму тут будувати щастя.
— Ти хоч на весілля приїдь, — наздогнав мене голос мами вже в коридорі. — Бо люди й так казна-що говорять, почнуться плітки, ніби ми посварилися.
— Люди вже все зрозуміли й без моєї присутності, — відповіла я, закриваючи за собою валізу.
Бабуся довго вмовляла мене не ховатися в селі й поїхати на свято, щоб показати усім свою гордість. Я була проти, бо сама не знала, як витримаю цей день.
Якось зустріла Карину. Вона одразу підійшла до мене, тримаючи в руках маленьку сумочку.
— Я ж казала тобі, Юлю, — зітхнула подруга. — Ця вертихвістка свого не упустить. Ти як взагалі тримаєшся?
— Трохи. Ти їх бачила?
— Роман ходить як у воду опущений, але від Олесі ні на крок не відходить. Вона його міцно тримає. Тепер уже нічого не зміниш.
Молодята виглядали гарно. Мама привезла світлини показати бабусі і мені. Олеся в пишній білій сукні постійно посміхалася фотографу, Роман тримався рівно, але його погляд був спрямований кудись повз гостей.
Минуло кілька місяців. Я повністю облаштувалася в селі, працювала в місцевому архіві, доглядала за бабусею й майже не згадувала про міське життя. З мамою ми здзвонювалися рідко, розмови були короткими й сухими. Під час одного з таких дзвінків вона між іншим повідомила:
— Олеся з Романом чекають на сина. Уже й кімнату облаштували, ліжечко купили нове, дороге. Хреститимуть сина Олесина подруга з інституту та Романів двоюрідний брат. Усе в них добре, живуть дружно.
Я лише побажала їм здоров’я й поклала слухавку.
А наприкінці осені все пішло шкереберть. У Олесі все почалося значно раніше запланованого терміну. Її терміново завезли до лікарні посеред ночі. Незважаючи на всі зусилля персоналу, дитину врятувати не вдалося. Пізніше мама зі сльозами розповіла по телефону, що лікарі дали невтішні прогнози: Олеся більше ніколи не зможе мати дітей.
Після того сестра кілька місяців узагалі не виходила на зв’язок. Вона ігнорувала мої повідомлення, скидала дзвінки. І ось учора ввечері на екрані мого телефона нарешті висвітилося її ім’я.
Голос Олесі змінився — став різким, роздратованим, без колишньої впевненості. Вона не запитала, як мої справи чи як здоров’я бабусі.
— Усі навколо винні, — одразу почала вона замість привітання. — Співробітники в тій лікарні нічого не тямлять, приїхали пізно, нічого не зробили. Весь світ проти мене. А Роман взагалі став нестерпним. Постійно сидить на своїй фабриці, бере додаткові зміни, приходить додому тільки ночувати. Мені важко, а він навіть поговорити зі мною не хоче. Йому байдуже, як я виглядаю, що я відчуваю. Не цінує мене зовсім.
Я слухала її скарги й відчувала лише втому від цієї розмови.
— Ну, як бачиш, — тихо мовила Олеся після короткої паузи, — твій Роман виявився не такою вже й великою втратою. З ним просто неможливо жити в одному будинку. До речі, а як там твоє життя? Знайшла собі когось у тому селі?
Я згадала про Артема, сина місцевого фермера, який уже третій тиждень поспіль привозив нам із бабусею свіже молоко і запросив мене в неділю на прогулянку до річки. Але розповідати про це Олесі я не збиралася.
— Нічого особливого, — відповіла я, дивлячись у вікно на осінній дощ. — Живу як зазвичай. Бабусі допомагаю, працюю.
— Ну, бувай, — буркнула сестра й першою поклала слухавку.
Я думаю, що легко можу повернути Романа, але от не знаю чи треба мені це по-справжньому, а не для реваншу перед сестрою. Як би ви вчинили на моєму місці?
