Важко, коли ти душа компанії, красуня і розумниця, одномоментно втрачаєш і друзів, і значущість, і кохання. А все через дурощі. Й досі вважаю, що моя найкраща подруга навмисно взяла мене «на слабо»:
– Іринка піде дивитися, чого феєрверк не спрацьовує вона ж найхоробріша!
І я пішла… А феєрверк як вилетить… Далі швидка…
Ніхто мене, крім батьків і не провідував. Заскочив мимохідь мій коханий Костя, опускав очі і казав, що поступає далеко і буде мені писати, а як тільки я одужаю, то він приїде…
І все. Подруги тієї я більше й не бачила.
Коли я вернулася додому, то наша квартира буда геть без дзеркал, спочатку було незручно, а потім всі звикли. Я здобула освіту віддалено, далі віддалено працювала, всі кошти ми відкладали на купівлю заміського будиночку. Тепер я могла бачити світ, могла гуляти не лише по інтернету.
Але ж я молода, хотіла любити і бути коханою, все мріяла. Як Костя вернеться і скаже, що те все, що було між нами він більше не знаходив, тому хоче бути лише зі мною. У нас будуть гарні дітки, які мене любитимуть, а, може, з часом наука і медицина піде вперед і тоді…
Отак я мріяла і жила минулим в нашому домі. Коли мені вже було під сорок і нічого з омріяного не сталося, я махнула рукою – головне аби мої батьки були живі і здорові. Особливо гостро відчула це, коли тато був прикутий до ліжка і нам приходилося його доглядати. І тут ми вперше вирішили запросити чужу людину до нас додому, бо татові були потрібні масажі. Нам порадили чудового спеціаліста, але сказали, що він з особливими потребами.
– Невже нас цим можна здивувати?, – розсміялися ми з мамою, а на наступний день аж роти розкрили від того, що побачили.
На порозі стояв неймовірний красень в чорних окулярах. За ним йшла жінка, очевидно, що його мама, яка його возила до клієнтів.
Поки мами сиділи на кухні, а Валерій, так звали масажиста, виконував свою роботу, я тихенько за ним спостерігала.
– Я вас чую, – сказав чоловік.
– Вибачте, не хотіла вам заважати, просто…
– Просто вам мене шкода? Мені не треба вашого жалю, я з народження такий і ні за чим не сумую.
– Я не хотіла вас зачепити. Просто я теж не хочу, щоб мене жаліли, але люди часто так роблять, тому я й не виходжу на люди.
– І давно?
– Так, давно…
– Дайте мені вас побачити, – сказав він мені і доторкнувся до мого обличчя і сталося чудо – він не скривився, не округлив очі, не опустив їх. А просто сприйняв мене як людину і все.
Він приходив до батька, але все частіше ми розмовляли за чашкою чаю про те, як світ відчуває нас, а ми його. Сміялися зі своїх жартів, ділилися мріями, переказували, що зачіпає.
Батько став на ноги, а як інакше, коли у нас весілля на носі? Мати Валерія дуже рада, каже, що хоче хоч інколи відпочивати, бо всі роки вона тільки з ним, а хочеться і особистого щастя.
– Тепер ти вже будеш водити, – каже мені.
– Але я не можу, – віднікувалася я.
– Слухай, ти чудова, син мій прекрасний, і ви не проти світу, а просто разом і все здолаєте. Я в цьому певна, то чому ти ще вагаєшся?
І знаєте що? Ми поїхали у весільну подорож і нічого не сталося! Нічого! Я не могла повірити, що отак просто гуляю, тримаю за руку коханого і нікому нема до мене діла…Дуже шкодую, що не зустріла його раніше і дякую Богу за все.
Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
