Пізнє моє каяття, ой пізнє. Та я вже зараз нічого назад повернути не можу.
Я все своє життя пропрацювала на керівній посаді. Керувала цілим відділом, тож думала, що й долями своїх дітей з легкістю керуватиму.
Я вже три роки, як на пенсії. Де й поділася моя завзятість до управління? А все доволі банально! Вже нема ким керувати.
З донькою ми не розмовляємо вже 22 роки. Я ще жодного разу не бачила своїх власних онуків.
Причина теж доволі банальна – я ніяк не могла прийняти майбутнього зятя, ну ніяк. Я весь свій авторитет кинула, щоб їй це довести. Ну, але не довела.
Вона попри моє неприйняття вийшла заміж. Свекри справили гідне весілля, а я навіть сина на сестрине весілля не пустила.
Відтоді ми не розмовляємо і ніякого зв’язку не підтримуємо, живуть вони із зятем у іншій області.
Маринка, єдине з ким не перервала спілкування, то це з моєю колежанкою, вона її хресна.
Іра каже, що Марина інколи про мене розпитує, але про ніщо більше мова ніколи не йшла, наприклад, що вона готова приїхати, помиритися, чи навіть просто привіт передати.
Щиро кажучи, то я зараз дуже радію, що донька тоді мене не послухала і зараз щаслива. Марині вже 42 роки.
Окрім Марини, у мене є ще син Максим, йому зараз 39. Він вже три рази розлучався і всі три рази через мене.
Першу невістку я вижила з хати дуже просто. Вони були ще зовсім юні, весілля не робили, а жили у студентському гуртожитку. Я мала підтримати їх, чи просто не заважати, але я заважала.
Скільки я невістці нервів попсувала, хай Господь мене простить, але діти розлучилися і син повернувся жити додому.
Через якийсь час Максим познайомився із дуже гарною дівчиною. Її скромність не могла не підкорити, але я була тверда, немов скеля. Хоч діти справили весілля, але й тут я знайшла до чого «докопатися». Ліля була дуже набожною, але про це я дізналася вже після розпису.
Ліля просила Максима повінчатися, а я була категорично проти. Не тому, що невіруюча, а просто знайшла причину, як посіяти поміж ними розбрат. Зовсім скоро вони розлучилися.
Максим знову жив сам, а я тільки раділа, бо бачила його одруженим з гарною, заможною дівчиною, щоб, як то кажуть, копійка до копійки і об’єднати наші статки.
Але син і втретє мене розчарував. Привів у хату свою колегу, сироту, між іншим і безапеляційно заявив, що тепер Уляся житиме з нами. Ну я лиш головою похитала. Я була переконана, що й цю дівчину легко спроваджу з хати, бо ж вона точно рот роззявила на мої квадратні метри. Фактично так і сталося. Але цього разу не за моїм планом.
Коли я сказала Максиму, що час подумати про нормальну сім’ю, а Уляні пора покинути МОЮ трикімнатну квартиру, то син просто скипів.
Максим зібрав речі Уляни і поїхав кудись із нею. Додому він не навідувався з тиждень. А потім прийшов з «дзеленькаючим» пакетом, закрився у своїй кімнаті і звідти майже не виходить. І так вже чотири роки.
Мій син перетворився у власну тінь. Тінь успішного чоловіка з червоним дипломом та престижною роботою.
Тепер я розумію, що все зле, що сталося з моїми дітьми – моя провина. Син живе зі мною чотири роки, але він за цей час ні разу не говорив до мене. І я його розумію. Це я зі своїми амбіціями стала причиною всіх оцих бід. Я.
Всі три мої невістки зараз мають гарні родини, діток. Вони дуже щасливі. До третьої невістки я навіть ходила сама і просила повернутися, бо син гасне на очах, але вона навіть слухати мене не хотіла, так я її образила.
Зараз я на пенсії і замість того, щоб тішитися онуками, читати їм казочки і вчити з ними віршики, скнію на самоті, бо як інакше можна назвати життя, де двоє твоїх дітей роками із тобою не розмовляють.
Як гірко, що я лише недавно це зрозуміла.
