Ми з Ігорем повінчалися не зовсім молоденькими: йому було за тридцять, мені йшов двадцять восьмий. Обоє були з сімей, де, крім нас, зростало ще по двоє молодших, тож здобувати освіту, винаймати житло нам доводилося без особливої допомоги батьків. Але ні я, ні мій майбутній чоловік нічого від них і не вимагали.
На наше дуже скромне весілля, де були рідні з обох сторін, ми запросили тільки дружбу з дружкою, що були з нами в РАЦСі та в храмі. Друзів і подруг не повідомляли, в нашому колективі про шлюб навіть не признавались. Щоправда, коли співробітники дізналися про наше одруження, поставилися з розумінням, що не були запрошені, та зробили нам приємний подарунок у вигляді грошової премії, так я ми були на гарному рахунку в адміністрації нашого підприємства.
З Ігорем ми на роботі й познайомилися, рік зустрічалися й зрозуміли, що є парою, готовою створити сім’ю. От якби тільки власна квартира недалеко від місця роботи, адже ми так мріяли про сина й доньку. Тож почали складати копійку до копійки, економлячи на всьому, шукаючи підробітку, працюючи вихідними. Найважче те, що відкладали народження дітей. А відкладати вже не було куди, роки, як-не-як, тож вирішили оформити іпотеку та сплачувати з наших зарплат, а життя дитині таки подарувати. Аж тут дзвінок від хресного допоміг здійснитися планам на оселю.
Мамин брат давно виїхав у Канаду. Спочатку він з нами спілкувався, але потім перестав. Мама говорила, що вони з ним щось не поділили, але що, так і не сказала. Тому я й не стала турбувати ні його, ні мою хресну, яка працювала в Польщі, запросинами на весілля. І приїхати не зможуть, і подарунками перейматимуться. Але дядько сам зателефонував, привітав, виявляється, від мами дізнався про моє весілля, дивувався й ледь не образився, що я не повідомила. Я дякувала й перепрошувала, а він ошелешив мене сумою, яку дарує мені, своїй єдиній похресниці.
Я, така наївна й щира душа, зразу ж подзвонила мамі поділитися радістю й подякувати їй.
– То знай, що якби не я, ти мала б дулю, а не доляри. А тепер подумай, що в твого дядька ще є племінник і племінниця, а твої молодші брат і сестра.
– Так, звісно, – промимрила я, збентежена такою реакцією.
Ігор прийшов з роботи веселіший, ніж зазвичай.
– Дружинонько, в мене для тебе гарна новина.
– Який збіг, а в мене для тебе.
– Ми чекаємо дитину? – загорілися в Ігоря очі, та вмить розчаровано каже: Ні? То слухай спочатку мене. За містом продається ділянка під забудову. Місце прекрасне, легко добиратися по трасі до міста, неподалік заводоуправління, двадцять хвилин – і ми на роботі. То чи не краще нам взяти позику в банку й розпочати з фундаменту, поки орендуємо квартиру?
Коли я поділилася своєю новиною й розмовою з мамою, мій практичний чоловік сказав:
– Хай так. Дай своїм певну суму, але з умовою, що вони допоможуть нам із роботою. Хай хлопці з наших родин допоможуть мені з фундаментом, а дівчата – приготувати тобі страви.
Наші з Ігорем рідні поставилися до ідеї будувати заміський будинок скептично. Вони казали, що це надто велика авантюра, що краще не ризикувати і залишитися в місті. Тож на їхню підтримку ми вже й не сподівалися, залишилися самі зі своїми планами. Але це нас не зупинило, і ми зрештою збудували свій дім, були по-справжньому горді ним, як символом нашої спільної праці та рішучості.
Наша донечка Рая появилася на світ, коли ми ще мешкали в орендованій квартирі, але її першу річницю ми вже святкували в нашому будинку. Заодно це було й новосілля в освяченій хаті, тож ми запросили рідних, хресних маму й тата: чоловікового брата й мою сестру, адже хрестини ми так і не святкували, то зараз була така нагода віддячити кумам. Словом, ми стали ближчими, забувши, що вони нам відмовили в допомозі.
Але з часом щось змінилося. Рідні почали звертатися з різними проханнями: то позичте гроші на холодильник, то допоможіть із ремонтом у квартирі, то поселіть на канікулах їхніх дітей. Але гроші нам не віддавали, з ремонтом чоловік моїй мамі догодити не міг, то братових дітей ми заставляли прибирати розкидані іграшки, не дозволяли гризти в ліжку чипси і в дев’ятій вечора заставляли спати, словом, не давали їхній балуваній дітворі волі, були з ними занадто строгі.
Спочатку ми намагалися допомагати, думали, що так буде правильно, адже непогано заробляємо, тож нам не важко. Але чим більше ми допомагали, тим більше зростали їхні вимоги. А я носила під серцем уже другу дитину, тож сказала собі: досить, так далі тривати не може. Важко було на це зважитися, але ми з Ігорем вирішили, що час поставити межі.
Моя перша спроба відмовити була напруженою. Коли чоловікова сестра попросила позичити гроші, бо не вистачає їм на авто, я сказала:
– Знаєш, ми дуже раді, що у вас є плани, але, на жаль, зараз не можемо цього зробити. У нас також є свої витрати, і ми намагаємося тримати бюджет під контролем”.
– Як це не можете? Ви ж будуєте нову терасу!
Я пояснила, що це результат нашої тривалої економії, тому не можемо собі дозволити позичати великі суми.
Однак замість розуміння я побачила лише розчарування на її обличчі.
Я розуміла, що повинна бути твердою, але не хотіла, щоб хтось почувався ображеним.
– Тамаро, – рішуче сказала я, – наші можливості допомагати вичерпані. Бажаємо бути доброзичливими, але не обмежувати себе.
Відтоді стосунки наші зіпсувалися, рідні брати й сестри нас відверто ігнорували, батьки нам дорікали, що ми загонорувалися. Вини за собою ми не відчували, перепрошувати не було за що, тож вирішили за хресних Богданчика взяти наших колег і запросити на хрестини тільки друзів із колективу.
Чи правильно ми вчинили, скажіть, будь ласка.