fbpx

З кутка в куток Марина ходила уже яку годину. Очі повні сліз, від хвилювання сама не своя. Уже який день кума і добра подруга трубку не бере. Спочатку, ще виклик ішов. а потім і зовсім “поза зоною” сказав байдужий чужий голос. Аж підскочила від щастя. коли побачила усе ж виклик від Валентини. Однак, голос був геть не її і у те ще почула, Марина не ладна була повірити

З кутка в куток Марина ходила уже яку годину. Очі повні сліз, від хвилювання сама не своя. Уже який день кума і добра подруга трубку не бере. Спочатку, ще виклик ішов, а потім і зовсім “поза зоною” сказав байдужий чужий голос. Аж підскочила від щастя, коли побачила усе ж виклик від Валентини. Однак, голос був геть не її і у те ще почула, Марина не ладна була повірити.

Не було у Марини ні сестри, ні брата рідних. Скільки себе пам’ятає, то за рідну душу завжди вважала саме Валентину. А чи то жарт – ще і пелюшок разом. Матері працювали, тож дівчатка по черзі ночували, то у Валиній кімнаті, то у Марининій. А в комунальній квартирі чужих і не було, усі свої. Маринка довго не могла зрозуміти, як так, що вони із Валею не рідня. Дитина і не уявляла, що чужі люди бувають настільки близькими.

Дівування теж дівчат не розділило, а навпаки. Хай Марина усе своє життя прожила у шлюбі щасливому, а Валентина розлучена була, але дівчата дружбу підтримували.

Та й важливо мати у житті людину, якій от так запросто можна висповідатись. Поділитись надіями, а чи розчаруваннями і знати, що от далі цієї кімнати сказане не піде. Та радість із ким розділити то ж теж велика рідкість. От так, аби за тебе справді раділи, а не заздрили тихцем і душу твою полоскали.

Уже й зістарились обоє, а все на телефоні по кілька годин. То серіали обговорюють, то ситуацію в країні, а чи рахують петлі у в’язанні – одне у них хобі на двох.

А це – не телефонує Валентина Марині уже який день. Жінка сама не своя зробилась, ходить із кутка в куток і мало не плаче. І чого та Валя аж за триста кілометрів перебралась? Жили б поруч, то було б краще. А так, ну до кого телефонувати, де її шукати?

Пробувала дітей Валентини набрати, але ті були зайняті. Донька кинула недбало щось на кшталт “та з’явиться”, а син нагримав, бо ж він за океаном і мамі не нянька.

Виклик із Валиного номеру для Марини був благословенням. Узяла трубку і плаче і свариться і радіє, і питаннями сипле. Однак, голос на тому кінці був чужим:

— Пробачте, ви Марина, так? – мовила жінка, – Просто у цьому телефоні лиш сюди виклики. До нас пацієнтка надійшла тиждень тому. Нині стан стабільний, але нікого з рідних ми не знайшли.

Марині аж зле стало. Розпитала де саме подруга і вже за годину із сином їхала у інше місто. Валентину насилу впізнала.

— Розмовляти буде, але не так як раніше і після тривалої реабілітації. Ну і права сторона у неї нерухома. Їй пощастило, що те у магазині із нею трапилось, а не вдома. Вона, як ми розуміємо, одинока.

Марина написала дітям Валентини, але звідти окрім сумних смайликів нічого і не прилетіло. Донька у декреті із четвертим, просила із братом вирішити ситуацію. Ну а син Валентини був у Канаді і просив, аби уже на місці сестра розбиралась, на тому і все із дітьми. Ніхто, навіть навідати маму не мав бажання.

Маринка місяць у стаціонарі із подругою була, потім у реабілітаційному центрі, а вже згодом, до себе її забрала. Квартиру Валентини здали в оренду, аби хоча  частково витрати покрити.

П’ять років подруги жили під одним дахом. Марина ходила біля Валі, мов біля малої дитини. Однак, краще не ставало, навіть навпаки. Бачила жінка, що подруга зникає. По краплині, по дещиці щоденно іде.

— Марино, – одного дня скаже Валентина ледь слова вимовляючи, – Квартиру мою, я тобі її лишу.

Валентина руками замахала, мовляв, не тому із нею, та й є у неї все і син живе у своєму житлі.

— Я так хочу. – сказала подруга поволі, – Немає у мене нікого, ти лиш одна, – і заплакала.

Останній рік для Валентини був особливо важким, втім, як і для Марини. Жінка уже нікого не впізнавала, лежала нерухомо, навіть годували її спеціальними сумішами. Але Марина все розмовляла із нею, все просила залишитись, не покидати її одну:

— Валюшо, – говорила тихо, – Ну ти ж не йди, сестро, не йди. Як я тут без тебе? Ти ж єдина мені душа рідна і близька у цілім світі. Господи, та я ж не уявляю свого життя без тебе, сестро. Скільки разів ти мене рятувала, скільки допомагала. Ми пуд солі разом з’їли. Ніхто і ніколи тебе не замінить, сестро.

Коли ж не стало Валентини на церемонію прощання несподівано з’явились і син і донька. Обоє були невтішні, так голосили, ніби втратили у житті найдорожче. Донька, навіть за мамою у яму плигнула, ледь дістали.

Марині і самій було нестерпно важко. Чогось, тоді їй подумалось, що діти усе зрозуміли, що втрата неньки обом відкрила очі. Запросила обох на обід, аби пом’янути Валентину.

Аж тут донька Валентини узявши за лікоть Марину відвела її убік:

— Ніколи мені. – мовила скоромовкою, – тітко Марино, мені б ключі від квартири маминої. Я там речі старі вивезти хочу. Та й оцінити її треба перед продажем, бо ж Дмитро не даремно із Канади прилетів так швидко, явно на моє добро зазіхає.

Не встигла та й договорити, як сам Дмитро підійшов.

— Добре, що ви тут удвох, то я скажу прямо – ваші хитрощі не доречні. Про що б ви тут не домовлялись знайте –  я маю право на свою частку спадку і якщо треба – готовий своє право доводити.

Брат із сестрою зійшлись не на жарт, а Маринка відступила на крок у бік і пішла поволі до автобуса, який мав відвести усіх присутніх на обід поминальний.  Уже за годину її набрали квартиранти, що жили у квартирі Валентини, говорили, що якісь чоловік і жінка ледь не виносять двері і викликали наряд. Мусила Марина покидати усіх і їхати доводити, що те житло уже три роки, як належить саме їй.

Рік як не має спокою Марина від дітей Валентини. Ті, хто не згадав про маму свою, не навідали жодного разу, об’єднались і роблять усе, аби довести, що Марина не така свята, як себе показує.

Марина уже готова від усього відмовитись, однак ні син, ані чоловік не дозволяють цього зробити:

— Це не твоя забаганка – воля Валентини, тож поважай її. Пам’ятаєш її слова, для неї важливо було, аби саме ти усе від неї отримала. То чого ж ти йдеш на поводу у тих людей.

А Маринка уже так виморилась від усього того, що й не знає, а чи й треба їй отой бетон із залізом.

А й справді: воно того варте?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page