Все почалося з того, що до моєї свекрухи переїхала жити донька з дітьми та чоловіком. Віра Степанівна жила сама в трикімнатній квартирі і донька попросилася до неї, бо вони вже мають двоє дітей і просто ніяк не витягнуть і оренду, і їсти тричі вдень. Звичайно, що мама доньку пошкодувала. А от я задумалася над тим, що і у мого чоловіка теж є право на частку в тій квартирі, але ж ми якось своїми силами тягнемо дольову участь і орендуємо, дітей вирішили заводити після тридцяти, коли з боргами розрахуємося. А тут ніякої відповідальності, головне прийти до мами і скривитися якнайжалісливіше.
Свої думки я тримала при собі, бо в родині так буває – необережне слово і все, вже на кілька років привід бути отою ложкою дьогтю.
Я добре заробляю та й Микита теж пішов на підвищення, то ми з цим справимося з гордо піднятою головою.
Жила я собі і тут почала помічати, що у мене на кухні то горнятка не там стоять, де я поклала, то ложки не там, може бути посуд помитий, в холодильнику продукти можуть стояти не так, як я залишила. Пропадають дрібнички з тумбочки і потім я їх знаходжу в шкатулці чи у ванній. Спочатку я подумала, що просто така розсіяна і неуважна, бо часто в голові сотні думок і ще більше проблем по роботі.
Я розказала дівчатам на роботі про такі перестановки і одна каже:
– То у тебе домовик є, от і пустує. Ти йому якісь солодощі залиш і молока в мисочці – він і відстане.
Я посміялася, бо я в таке не вірю, але рівненько розправлені фіранки і рушники в ванній мене мало в піт холодний не кинули.
Я залишила на столі гору цукерок і в горнятку молоко і яким було моє здивування, коли я знайшла обгортки від цукерок в смітнику! Проте молоко було нечіпане і все знову продовжувалося – рівненько стояли рушники, цукор з іншого боку і підозріло чиста підлога на кухні, яку я особисто не мила вже тиждень.
Я зателефонувала до господарів квартири і спитала чи вони не приїжджають, але ті сказали, що вони взагалі їдуть за кордон і не планують найближчим часом вертатися.
Гроші на місці, все на місці, але не зовсім, бо моя психіка порушена остаточно.
Все виявилося випадково, я підхопила якийсь вірус і не пішла на роботу. О годині одинадцятій почула, як відкриваються двері і подумала, що мій любий чоловік прийшов раніше і приніс мені щось смачненьке. Але там стояла розгублена свекруха.
– Оленко! Я тобі все поясню!
Як виявилося, навіть в трикімнатній квартирі жити з донькою та її дітьми і зятем виявилося їй не під силу.
– Діти верещать від шостої години, бігають по хаті і все розкидають. Донька не звертає на це увагу і дає їм все, що лиш не попросять аби хоч на п’ять хвилин дали їй спокій. Я з ними гуляю і бавлюся. Але я вже просто не витримую і мені хочеться хоч кілька спокійних годин в тиждень поза домом. Я сказала доньці, що знайшла підробіток і так їй допоможу швидше купити власну квартиру, бо так жити це просто нестерпно.
Я подумала, подумала, а тоді й кажу:
– Я нічого не скажу Микиті, коли на нас час від часу чекатиме щось від вас смачненьке. Гроші на продукти я вам лишатиму. Домовилися?
Вона погодилася і я радію з того, що мені не приходиться ще стояти біля плити на кухні зайві години, адже я теж хочу відпочити.
А так така собі непомітна допомога – вона нам, а я їй. Тим більше, що вона сказала доньці, що працює вже цілий тиждень і всім тепер добре.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
