fbpx

З Ритою я не лише працювала на заводі, але й жила в одному під’їзді і терпіти її не могла. Де ж я думала, що відіграю таку роль в житті її дітей?

Отож, Рита з чоловіком та двома дітьми оселилися у нашому домі роки три тому і наслідки цього відчув цілий під’їд. Ми вже й поліцію викликали, соціальні служби повідомляли, але все було марно – нічні концерти не припинялися.

І найголовніше, що Рита вважала, що у неї все добре!

– А що таке, – казала вона поправляючи тон під оком, – Чоловік у мене є, діти є, жити весело я люблю. Чого я маю щось міняти, бо тобі, Віро, це не по душі? Ти вже аж так добре живеш без чоловіка? Така правильна і всім зауваження робиш, а сама зі своїм життям ради не даєш. Не вмієш весело жити сама, то й іншим не заважай!

Звичайно, на роботі всі одразу зрозуміли, якого поля ягода Рита, але вона мала просто залізне здоров’я – ніч гуляла, а зранку о сьомій годині без запізнень на зміні! А я поки встану, поки очі пролуплю, поки каву заварю, то вже й спізнилася!

А ще я не могла в такому шумі заснути, бо стіни тонкі, тому кожне слово чути.

Діти у них були такі ж як і батьки – галасливі і самовпевнені, старшому хлопчику було здається дванадцять, а молодшому дев’ять.

Ми теж їх добре знали, бо всі написи в ліфті, шкрябання ключем по стінках і сміття – це чітко з’явилося з їх появою у нашому домі.

Про чоловіка Рити й казати нічого не хочу, бо просто диво, за що там Рита трималася.

Отож, гульки в Рити то затихали, то спалахували, ми писали і дзвонили в служби, але толку було мало. Соціальна служба попереджала про прихід, тому Рита тоді все вимивала і вичищала, готувала їсти і всі вони мило усміхалися працівникам, а ті тільки дивувалися, що на таку господиню та заздрісні сусіди наклеп зводять.

Але одного разу чоловік Рити втратив роботу і не брали його нікуди дуже довго, на Ритину зарплату не дуже розгуляєшся, тому й почали до себе ще гостей запрошувати і так вони вже без міри веселилися, що й забували, що у них діти є.

І якось іду я з магазину, вискочила за кавою на ранок, бо як встану. Вертаюся і бачу біля під’їзду хлопців Ритиних. Я не мала до них і крихти співчуття, але ж… ну діти ж.

– Що двері не відкривають, – питаю їх строго.

– Так, – пробурчав старший.

– То ходіть до мене, – кажу і вже й сама не рада, що це сказала, адже такі ще й потягнути щось можуть.

Зайшли вони в квартиру, я сказала, щоб вони роззулися і вимили руки та запросила їх до столу. Зробила їм бутерброди та підігріла залишки плову, салат зробила і поставила перед ними. А далі швидко вийшла з кухні, бо не могла дивитися, як діти жадібно їдять.

Далі вони покупалися, бо виявилося, що в них і бойлера нема і я їм постелила на дивані. Одяг їхній я не прала, бо ж у них мати є.

Двері підперла комодом і так заснула.

Проте, зранку, коли я встала, то діти так само солодко спали і мені ж шкода було їх будити. Приготувала їм швидко млинці і розбудила, бо мені на роботу треба.

Ритка на роботі була як завжди. Найбільше мене дивувало, що шкіра у неї була гладенька, як у дитини, а у мене вже вся в зморшках, от тобі й бьюті-процедури. Так от, Рита й не згадала, що діти в хаті не ночували, а одразу взялася за роботу і так не розгиналася аж до кінця зміни. Кажу ж – жінка-грім.

А далі сталося дивне, прийшли соціальні служби раптово і дітей забрали. Далі Рита почала все частіше роботу пропускати і її звільнили, а потім взагалі квартиру втратила і я якось бачила її на вулиці – збирала картонки.

Наш будинок тільки зітхнув з полегкістю і почав жити звичним життям, спокійним життям.

Я вже не скажу скільки пройшло років, може й п’ятнадцять, як стали у мене на порозі двоє чоловіків, такі охайні і я вже пожалкувала, що відкрила двері, бо явно зараз почнуть брошурки сувати в руки.

– Тітко Віро, – каже один, – Невже ви нас не впізнаєте?

– Ні, я вас не знаю, – кажу я їм і кажу ж вам, що вперше їх бачу!

– Та ми діти Рити.

Я руками сплеснула!

– Ми прийшли вам подякувати, що тоді нас впустили до себе. А ще за те, що показали, як має виглядати дім.

І вони розказали, що тоді були вражені тим, що в хаті є завжди що їсти, що чисто і з крана тече тепла вода, що можна спати і не чекати, що тебе розбудить крик.

Вони спеціально викликали соціальну службу і матері нічого не сказали, от вона й не приготувалася, а застала працівників в усій красі.

– Коли нас спитали чи хочемо ми в іншу родину, то ми сказали «так». Домовилися, що новим батькам будемо в усьому допомагати і нам дуже пощастило, що нас взяли хороші люди.

Коли вони пішли, то я все ще не вірила, що один такий приклад милосердя так змінив їхню долю, але квіти та торт говорили, що це дійсно так.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page