– Ну, не розумієш ти математики і що? Ти гарна і тобі тієї математики в житті не треба буле, бо головне вийти заміж!, – казала я їй правду життя.
Школу Леся закінчила так-сяк, але я таки впхала її до медуніверситету аби там вона могла собі лікаря підчепити.
– Василю, – казала я чоловікові, – ти вже будь добрий та заробляй людські гроші, бо я не хочу чути, що там тобі не доплатили, а там ще не віддали. У нас донька вчиться і треба купа грошей на квартиру і на те аби вона була гарно одягнена.
– Добре, Валю, – казав мені чоловік.
І знаєте, як я раділа, коли Леся привела до нас свого обранця! не просто викладач, а професор в лікарні! Та ми були на сьомому небі від радості, а я доньку повчала:
– Одразу приводи на світ дитинку і тоді він буде твій довіку!
Вона ще у мене така наївна, тому прямо його спитала про дитину, а він їй і каже:
– У мене від трьох попередніх шлюбів є діти, тому я більше їх не хочу.
Звичайно, що прийшлося дитині постаратися, але через рік вона вже була при надії.
А далі щось пішло не так, розумієте, у нас така особливість в роду, що після появи дитини ми трохи йдемо в вагу, це потім проходить, але таку красуню кидати, бо вона має трішечки зайвої ваги?
– Мамо, – каже мені донечка, – Він сказав, що хотів біля себе мати гарну жінку, а я на себе махнула рукою і все лежу на ліжку та на кухні щось їм, а він хоче аби жінка його відтіняла і він нею пишався.
І покинув мою доньку! Платив якісь копійки, а не аліменти. Лиця не має, а ще професор.
Я тоді прийшла до нього на роботу і так йому висказала, що мали про що медсестрички рік говорити, хай дякує, що вже лисина у нього та не було чому рукою зачепитися.
І ось моїй доньці тільки двадцять три роки, а вже дитина під боком. Як тепер заміж вийти?
– Ти йди вчитися, а я онука сама виховуватиму, – кажу я їй.
І вона радо погодилася. Тепер поновила навчання і треба знову грошей на те аби привести себе в порядок, тому чоловік вже цього річ не приїхав на свята.
А потім донька сказала, що вона має кавалера і я вже такий стіл приготувала, онука мамі своїй віддала аби дитиною в хаті й не пахло, все ну просто ідеально.
А вона приводить якогось молодого на босу ногу і каже, що у неї кохання і він все знає за дитину.
– То хай знає, що на неї треба заробляти, – кажу я втомлено, бо дурно старалася.
– Будемо двоє заробляти, – каже мені він.
І який то чоловік, коли хоче аби його жінка була поруч нього та гарувала? Бо молодий!
– Доню, ти подумала? – питаю я її, – Любов мине за хвилину, а дітей знову до мене приведеш?
– Мамо! Напевно, з чоловіком не так треба себе вести, як ви з татом.
– Ти мене повчи! Я життя прожила, я стільки в твоє щастя вклала, а ти мені тепер тут пікаєш?
Поїхали і малого забрали! Ну-ну, прибіжить до мене через пів року, це сто відсотків. Але, може набереться розуму та вже буде мене слухати мовчки, а не говорити нісенітниці. Маму треба слухати, чи не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
