Одним словом, міські, що дорівнювало для нас – нудні.
Хоч я таємно любила старшого Василя. Але навіть моя любов не могла пережити того, що він відмовився змагатися переплисти потічок, мовляв, він не знає течії. З п’єдесталу героя він впав і не дуже й хотів вертатися на нього, бо ще й вчився грати на флейті. Цього вже йому ніхто не подарував.
Але юність витягла Василя на гарного хлопця з замріяним поглядом карих очей з такими густими віями, що їх хотілося помацати. Бабуся кілька разів посилала їх до нас на підмогу, але легше було самим зробити, ніж пояснювати їм для чого те чи інше робити.
– І попадеться комусь такий зять, – промовисто глянула на мене мама, яка пів години вислуховувала від Василя, що сільське господарство віджило своє і далі майбутнє за фермерством.
Я зашарілася, але про Василя і його вії думала й надалі – чому я таких не маю, а якийсь хлопчина має? Та й професія у нього така, що в селі він що з нею робитиме, а я у батьків одиначка, мене точно на сторону не пустять.
Я вчилася в училищі на швачку, коли не стало сусідки і вся родина з’їхалася. Ми теж допомагали, бо треба було наготувати всього на гостей, а мама моя знатна кухарка. Василь ще кілька разів приїжджав, щоб допомогти батькам зібрати більш-менш цінні речі, щоб виставити хату на продаж.
В ту ніч ми гуляли, він оглядав все так, наче прощався навіки, а я ж думала, що він мені запропонує руку і серце. Тоді я думала, що просто все зіпсувала своїми розмовами про те, яким має бути чоловік – заробляти і заробляти.
– Смішна ти, Іванко, – казав він мені, – тебе послухати, то чоловік лиш має гроші в хату приносити і тим вдовольнятися, що твого борщу наїстися. А як він хоче чогось іншого? Світ побачити, вилізти на найвищу гору, зустріти світанок на вулкані?
– Навіщо?, – дивувалася щиро я.
– Щоб потім про це розповісти іншим, тим які не бачили цього через фото, музику, пісню?
– Навіщо?, – так само дивувалася я.
– Нічого ти не розумієш…
І отак він поїхав і більше я його не бачила. Звичайно, що картала себе за те, що упустила міського хлопця і варто було просто усміхатися і мовчати, тоді б він подумав, що я такої самої думки і одружився б зі мною. А тоді вже я б усякі нісенітниці з його голови забрала. Їздив би на заробітки, як усі, якщо його зарплата була б такою маленькою, що на неї сім’ю не прогодуєш. Садив би город, їв картоплю в мундирах з квашеною капустою і дякував би мені за мої кулінарні шедеври. А я б бавила наших діток… і все.
Вже пізніше я здійснила свій план – заміж вийшла за гарного хлопця, ми жили у моїх батьків. Він заробляв гроші, а я пригощала його смачним борщем. В колисці у нас спав синочок. Все, як я мріяла…
Аж тут раптом мама принесла новину:
– Наш сусід Василь, пам’ятаєш? Став сильним музикантом і оту пісню написав, що зараз усі співають!
Я застигла. Я справді наспівую її, коли мені сумно і наче десь той сум зникає, забувається. Виходить, і для цього потрібні чоловіки. Я глянула на свого сина і подумала, що не буду йому вказувати, ким він хоче стати і куди хоче помандрувати. Не хочу аби його цуралися, як ми Василя, а він просто думав геть про інші речі, які зроблять щасливим не лише його, але й інших людей. Отаке дивне життя, що музика поєднує таких різних за суттю людей.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
