Якщо хочеш втратити щастя, то розкажи про нього комусь. За кілька хвилин мене подруги переконали в тому, що ніякого щастя у мене нема, а я просто ходжу в рожевих окулярах. І я їм повірила. Потім кілька років я ходила, мов у воду опущена. Але вже подруг це не хвилювало, головне ж, що рожеві окуляри скинула.
Мене й досі не відпускає та ситуація, тому хочу свою історію подати як приклад того, що треба слухати лишень своє серце.
У мене й справді було дивовижне кохання в свої сорок. Я розквітла, літала на крилах, у мене змінилося відношення до людей, на роботі я стала привітніша, спокійніша. І це помітили, адже я завжди була така вся вимоглива і ділова, а тут ходжу і усміхаюся.
Коли колеги в душу не лізли, то подруги дуже зацікавилися тим, що ж це зі мною сталося.
– Все дуже просто, – відказала я, – я закохалася.
– Хто він?
Вони аж підскочили і почали вгадувати, ми довго грали в таку гру, поки я не зізналася, хто ж мій коханий.
Подруги замовкли і, їхня правда, почали лишень задавати уточнюючі запитання, а я сама зробила з них висновок.
– Він живе в тебе?
– Ти купила йому машину?
Але найбільшим аргументом стало те, що я за нього старша на п’ятнадцять років.
– Та нічого, поки є, то й є, а там як молодої захоче, то вже поступишся.
І я пішла після тієї розмови додому, де мене чекало кохання, але я вже не відчула тієї радості, коли переступила поріг квартири. Максима не було вдома, він пізно вертається з роботи, бо по дорозі ще підвозить колегу, продавщицю з заправки, де він працює.
Він мені сам про це сказав, я нормально це сприймала, а тепер вже думала: «Я купила машину, стільки грошей туди вклала, а вона катається тільки тому, що молода».
В той вечір ми посварилися. Максим гримнув дверима і зник з мого життя. Я йому телефонувала, думала хоч речі віддати, але його не цікавили не лишень ті подарунки, які я йому дарувала, але й машина, ключі сиротливо чекали його на гачку в прихожій.
Подруги кинулися мене втішати, що ж добре як сталося – сам пішов, все ж чудово, я тепер у безпеці і мої статки також.
Я кивала головою, напевно, так і є, так правильно, так сталося на краще.
Йшов час, я не могла знайти інші стосунки, не хотілося навіть на побачення ходити.
Подруги рекомендували то одного, то іншого, але всі вони не були Максимом.
Справа не в тому, що він молодий і гарний, справа в тому, що я вірила, що він любить мене. Він всім своїм ставленням показував, що я йому дорога, що він на сьомому небі від того, що ми разом. Це ніяк не зіграєш.
А ці чоловіки прицінювалися наче на базарі.
Знаєте, коли знайшли потиснений помідор і кажете:
– Продайте зі знижкою, хоч на аджику візьму.
Минуло три роки, як в мої двері подзвонили. Мені здається, що такі пізні дзвінки у мене ніколи й не були, але я відкрила двері нарозтвір. Там стояв Максим.
Він дуже змінився, але все одно це був він.
– Я не маю більше куди йти. Приймеш нас?
Я бачила лишень його очі, тому не звернула уваги, що він тримає на руках дитину.
– Проходьте, – сказала.
Дитина вже спала на його руках, тому я пошепки сказала, щоб заніс дитину та поклав на ліжко.
– Це мій син, – сказав він.
– Вітаю, – не знала я що сказати.
– Дякую. Він дуже натомився, ми пів дня в дорозі.
Поки він зняв черевички і курточку та накрив ковдрою дитину, то я запарила чаю і зробила бутербродів.
– Дякую, – він жадібно кинувся на страву, – Сергійко поїв, а я не мав часу.
Потім він пішов у ванну, а я постелила їм на дивані, коли я взяла на руки дитину аби перенести до батька, то мене охопила така ніжність.
Я так колись мріяла про дітей, але не судилося. А тут таке янголятко, дуже схоже на батька.
Я не могла заснути, чула як в кімнаті сопе дитина і Максим хропить, а сама не знала, що ж далі. Знала одне – я не хотіла більше відпускати їх від себе.
Зранку Максим мені все розповів. Він вирішив показати мені, що заробить на машину сам і подався за кордон.
Працював на полі, то на будові, непогані заробив гроші і пригнав собі звідти машину.
Приїхав до своїх батьків в село, а ті й почали казати, що пора женитися і дівчина по сусідству гарна є.
– І я подумав, що, може, то й на краще. Ти мене ж не будеш чекати.
Одружилися вони і наче й все у них мало бути добре, але щось не клеїлося з самого початку. Як далі виявилося, батьки дещо приховали про стан доньки чи не думали, що все так буде серйозно.
– Їй не можна було мати дітей через стан здоров’я, а вона чекала на Сергійка і сказала, що приведе маля на світ. Але після появи Сергійка вона вже не виходила з лікарень, їй потрібна була пересадка, але черга була дуже довга і вона не дочекалася…
Батьки знайшли крайнього – Максима. Вони вирішили самі виховати малюка, але Максим розумів, що в такому випадку не знати, як дитина його сприйматиме.
– Я вирішив, що дам йому чудове майбутнє у місті, мені тільки потрібна допомога, і я подумав про тебе. Ти єдина, хто вміє залагоджувати найважчі справи.
– Так, умію. Я ж адвокат.
– Ні, ти чудова людина і дуже добра та справедлива. Мені треба лишень трохи часу аби я знайшов роботу і оплатив оренду. Я буду тобі дуже вдячний за допомогу.
– Я з радістю тобі допоможу, – відказала я, – ти можеш тут залишатися стільки з сином, скільки треба.
Того ж дня я замовила гарне ліжечко і багато гарного одягу, я завжди мріяла прийти і купити щось в дитячому магазині, і на питання продавщиць чи мені не допомогти не червоніти а чітко казати – так.
Максим знайшов роботу, але він не переїхав від мене. Ми одружилися, тихо розписалися, виховуємо нашого сина і я дуже щаслива жінка.
В мені й зараз видно переміни, але я вже нікому нічого не розказую, бо моє щастя – тільки моє, моє серце нарешті спокійне, я там і з тими, з ким маю бути.
Роки без коханого були віками, а наше життя миготить перед очима так швидко, що я вже й не знаю, як це ми ведемо першокласника в школу. Сергійко читає «мама» і каже – це про тебе. Хіба більшого щастя можна бажати?
Фото Ярослава Романюка
Спеціально для intermarium.news Ксеня Ропота
