Мені півроку тому чоловік сказав, що втомився.
У нас із ним за плечима 11 років шлюбу та дев’ятирічна донька. Коли ми познайомилися, я жила на орендованій квартирі. Він тоді уже швиденько перебрався до мене.
На той момент у мене вже була відкладена немаленька сума грошей. Зовсім небагато треба було докласти для покупки власної квартири. Я продовжувала збирати.
За місяць до покупки квартири мій коханий зробив мені пропозицію. Із заміжжям я не поспішала, бо прекрасно розуміла, що придбавши квартиру в шлюбі (на свої гроші), вона буде спільною власністю, тому офіційно ми одружилися через два місяці після того, як я стала щасливою власницею своїх квадратних метрів.
Дуже скоро я зрозуміла, що нас скоро стане більше. У нас народилася чудова донечка.
Спочатку все було просто чудово, а далі настала трирічна криза сімейного життя. Але мені здавалося, що ми її гідно пережили.
Після чого знову прийшла біда. Чоловік втратив роботу. Дуже переживав, зваливши на мене всі обов’язки. Просто лежав на дивані і дивився телевізор, говорячи про свою переживання. Роботу шукати не поспішав, посилаючись на мільйон різних причин. Чекав, коли зможе заспокоїтися.
Я ж продовжувала працювати. А приходячи з роботи, готувала їсти та займалася з дитиною.
Мені навіть сваритися з ним було ніколи, крутилася, як білка в колесі.
Так тривало 8 місяців, після чого чоловік все ж таки влаштувався на роботу.
Чоловік почав пізно приходити, втомлений, роздратований, у нас почалися суперечки. Я ж теж вдома не сиділа, а працювала, по дому все встигала.
Мені теж хочеться прийти додому і витягнутися на дивані, тільки я собі цього дозволити не могла, на відміну від чоловіка.
Сварки частішали. Як тільки я його попрошу щось зробити, наприклад, посуд помити чи вечерю допомогти приготувати, то починалося.
«Та я взагалі після роботи! Я втомився!”
То я теж з роботи! Тільки чоловік після роботи поїсть та на диван до телевізора. А я після роботи – приготуй, прибери, випери, з дитиною поговори. І вже за північ. Чоловік давно заснув, а я ще ганяю по дому.
А ще після сварки чоловік любив «надувати губки» і тижнями не розмовляти зі мною. Я намагалася не зважати, але сили уже не було. Хоча мені було морально тяжко.
І ось одного разу, півроку тому, чоловік демонстративно почав збирати сумку. Підійшов до мене і так собі запросто сказав:
– Я втомився, беру перепочинок. Мені потрібно розібратися в наших стосунках, про все подумати.
І пішов. А я не зупиняла.
Рівно за півроку чоловік заявився і каже, що відпочив і готовий з новими силами жити в родині. А я його до хати не пустила, нехай далі відпочиває.
Я вже не можу пустити його назад, розумієте. Як? Де гарантія, що то його останній перепочинок? І що я знаю про ці шість місяців? Хто ж мені правду скаже, та точно не чоловік.
