Надя нічого не відчувала, вона навпаки була глибоко впевнена у вірності і відданості чоловіка. Тому, коли одного вечора, прийшовши з роботи, Петро спокійно сказав їй:
— Я йду!
Вона просто подумала, що він йде по своїх справах. Тільки й запитала:
– Ти надовго? Може на зворотному шляху візьмеш щось до чаю?
– Я назавжди, Надя – сказав чоловік – йду від тебе. Вибач.
Спочатку було нерозуміння ситуації і повне несприйняття. І лише коли Петро пішов, кинувши на прощання:
— За речами я потім заїду.
Надя усвідомила весь сенс ситуації. Чомусь їй стало гидке і неприємне навіть саме ім’я Петро. Хоча, як не дивно, але ридати зовсім не хотілося.
За речами Петро заїхав не один. З ним була його нова обраниця, Олена. Будинок відкрили своїм ключем. І далі Надя тільки встигала дивуватись.
Ще б пак, дівчині було не більше двадцяти років, а нахабства хоч відбавляй. З порога заявила:
– Петрусику, забрати все твоє відразу, я бачу не вийде. Доведеться кілька разів машину ганяти.
– А нічого, що я тут ?! – сказала Надя, – Ти як сміла сюди взагалі увійти ?!
– Шансів зі мною змагатися, у вас немає – спокійно відповіла Олена – так що змиріться, і відпустіть Петрушку.
– Та забирай ти цього Петрушку, – заволала жінка, – і геть звідси подалі!
В той день Петро так нічого забрати і не зміг. Він ледве зумів захистити свою наречену від законної дружини. Наді взагалі здавалося, ніби вона спить, все було настільки неправдоподібно, що їй здавалося, ось вона прокинеться, подивиться у вікно і цей сон ніколи не стане правдою.
Але зовсім скоро, жінку чекав ще більше здивування. Надія працювала медсестрою, доба через дві. Повернувшись одного разу після доби, вона застала напівпорожній будинок. Вірніше, більше ніж напівпорожній. Чоловік забрав все. Навіть прикраси і парфуми, нещодавно їй подаровані. Це вже було занадто.
Мало того, що пішов в одну мить, без пояснень, до молодої дівчини. Вистачило совісті привести коханку в будинок, де була дружина, нібито за речами. І наостанок, вичистити спільно нажите майно під чисту. Надя сіла на, єдиний похилений стілець, і заплакала.
Але тут, як то кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло. Хтось тихенько постукав, і відчинилися двері:
— Агов! Ви вдома, можна?
Зайшов Михайло Прокопович, батько Петра. Надія підняла заплакані очі на тестя, і ще більше розридалася. Те, що Прокопович був ошелешений від побаченого і почутого, це факт. Старий чоловік ніколи не міг подумати, що його єдиний син виявиться от таким.
Через два місяці було розлучення Надії і Петра. Погодка в той день видалась хмарна і сира, в точності як і настрій Петра, що стояв на ганку суду разом зі своєю Оленою. Дівчина раз у раз його смикала:
– На суді обов’язково скажи, що ти претендуєш на третину будинку! І тобі ще належить земля на присадибній ділянці!
– Так помовч ти вже! – відповів чоловік.
Тут до будівлі під’їхав новенький Nissan, за кермом якого була Надія. Красиво одягнена, зі стильною зачіскою і помірним макіяжем, жінка проїхала повз оторопілої парочки, в глиб двору. Залишивши за собою ледве вловимий шлейф дорогих парфумів …
Після того як Михайло Прокопович дізнався про зраду свого сина, він був м’ко кажучи не в настрої. Потім, заспокоївшись, і все обміркувавши, вчинив так.
Все своє рухоме і нерухоме майно переписав на Надію. А достаток у нього був пристойний, адже мав чоловік власну, хоч і невеличку справу. Він завжди добре допомагав дітям. Але більшу і основну частину свого добра і накопичень, хотів залишити їм у спадок.
Але так вже вийшло, що син не виправдав його надій і довіри. Ось і вирішив дідусь, що буде справедливим віддати все невістці і онуку. А машину нову, він сам особисто для Наді вибирав. Коли подарував, сказав:
– Це тобі дочко, в якості моральної компенсації за мого сина.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.