За своє життя я поміняла за сімейними обставинами три колективи. Два з них були жіночими. Не завжди там було все гладко й спокійно, але вони для мене були й залишилися, як сім’я. Дотепер радіємо випадковій зустрічі, а з однолітками зідзвонюємося. Тому так прикро стало за мою молоду сусідку Жанну, яка приходила з роботи ледь не в сльозах і виливала мені душу через насмішки та заздрість колежанок.
Жанна мешкала в квартирі поряд із моєю. Їй не було ще й тридцяти, але вона вже прославилася, як талановита дизайнерка-модельєр. Я б сказала, що Жанна була фанаткою своєї справи, ночами розробляла нові моделі та аксесуари до них. Я замовила в неї сукню на мій ювілей, який мав бути аж за пів року, щоб вона не спішила, тому що бачила, яка вона зайнята своєю творчою працею, задля якої жертвувала своїм особистим життям.
Колеги Жанни були з нею такого ж віку, і в кожної була по-своєму нелегка жіноча доля: одна розлучена, друга в процесі розірвання шлюбу, третя в незареєстрованому шлюбі то з одним, то з іншим співмешканцем, і чомусь кожна заздрісна й озлоблена, незважаючи на те, що мають відраду в житті – сина або доньку. І ця напруга в колективі зросла, відколи їхнє ательє «Елегант» очолив Григорій Іванович, 50-річний чоловік, який нещодавно став удівцем. Співробітниці позаочі називали його підтоптаним ловеласом, але кожна розмріялася про те, щоб, як мінімум, привернути увагу керівника, а то й піти з ним під вінець. Та він усе хвалив і хвалив Жанну, що дало привід злорікам за спиною розпускати плітки і навіть у вічі насміхатися:
– Що, Жанно, шефа вирішила захомутати, бо годинничок тікає, і вже тридцятка за плечима, а в тебе ні жениха, ні чоловіка, ні дитини.
– А в мене жених є, – несподівано для самої себе сказала дівчина, щоб тільки припинили непотрібну балаканину.
– Чи це часом не той сумнозвісний Віталик, що зник із твоїми грошима?
– Ні, не Віталій.
– Овва, коли це ти встигла намалювати іншого? – захіхікала одна із жіночок. – А, може, ти вже його викроїла й пошила?
– Ну, то познайом нас, – єхидничала друга, – чи боїшся, що відіб’ємо?
По дорозі додому Жанна зайшла в бар-кав’ярню «Чашка і пляшка» і, щоб зняти напругу робочого дня, замовила бокальчик червоного. Вона сіла біля барної стійки й тільки встигла пригубити, як почула поруч чоловічий голос:
– Дівчино, можна скласти вам компанію?
– Ні-і! – твердо відповіла Жанна, навіть не повертаючи голови.
– Чому ви така строга?
– А чому ви такий нав’язливий?! – тим же тоном відповіла запитанням на запитання, навіть не поглянувши на чоловіка.
– Бо я тебе знаю, Жанночко. А ти однокласника, що за тобою весь час бігав, не впізнаєш?
Дівчина повернула голову:
– Антон? Сто років тебе не бачила, відколи поїхав у Францію. Яким вітром тебе знов занесло в Україну? Гостюєш?
– Та ні. Приїхав ще пів року тому. Доглядав за хворою мамою, поки була жива.
То був найщасливіший вечір у житті Жанни. Вони з Антоном стали зустрічатися, спочатку, як просто друзі, колишні однокласники, а потім хлопець освідчився їй. Та в кожного з них було минуле, яке не зразу хотіло відпускати їх. Але перед тим, як Жаннин колишній і Антонова колишня далися знати, трапилася ще одна подія: шеф запросив Жанну в ресторан, щоб обговорити, як він сказав, робочі моменти. Він, і справді, доручив їй новий і відповідальний проєкт із залучення нових клієнтів, але в колективі кожна працівниця сприйняла це в міру своєї моральності.
Коли Жанна поїхала у відрядження, Віталій надумав нарешті повернути їй борг і вибачитися. Вони розійшлися рік тому, після того, як він узяв у дівчини чималеньку суму, нібито на розкрутку свого бізнесу, але прогорів, видалився зі всіх мереж, викинув «сімку» – і кінці в воду. Та, видно, сумління не давало спокою. Не заставши дівчини вдома, прийшов у «Елегант».
– Ой запізно Іванкові до школи, – защебетали колежанки, – куди тобі до Жанни – вона тепер в іншому статусі, на особливому рахунку в нашого шефа, вечеряє з ним у ресторанах.
Після цих слів, розчарувавшись у Жанні, Віталій уже зник назавжди
Григорію Івановичу, який виглянув із кабінету, почувши голоси, підлеглі наплели, що приходив наречений Жанни. Реакцію шефа зрозуміли, як ревнощі. Насправді, як згодом з’ясувалося, на його обличчі було здивування: чому це жених просто не зателефонує коханій, а питає в її колежанок, де вона.
У перший день після відрядження Жанна попросила Антона заїхати за нею після роботи. Вони хотіла, щоб співробітниці врешті-решт побачили його і назавжди відчепилися від неї з тими підозрами про її начебто службовий роман із керівником. Антон знав, чим колежанки дошкуляють дівчині на роботі, і те, що їй неприємна надмірна увага з боку шефа.
В кінці робочого дня Григорій Іванович знову запропонував Жанні ділову зустріч у ресторані. Якраз у цей час зайшов Антон, і дівчина представила його, як нареченого, хоч у них навіть не було ще домовленості про весілля. Не врахувала Жанна того, що в них не колектив, а кубло осине, тож одна із жіночок не втрималася, щоб не вжалити:
– Наша Жанночка – наречена нарозхват: вчора – Віталька, сьогодні – Антон, завтра, напевне, буде Грицько.
Григорій Іванович цього укольчика чи не розчув, чи не зрозумів, зате Антон попросив Жанну пояснити, що це все значить. Вони так і не порозумілися, бо Антон включив ревнивця, і пара посварилася. А тим часом керівник знову кликав на ділову зустріч у ресторан. Тоді Жанна не витримала і виказала йому у вічі все, що накипіло на душі:
– Я завтра ж напишу заяву на звільнення. Через ваші бажання вирішувати всі справи в ресторані, про нас уже пліткують у колективі. Через вас мене покинув хлопець.
– Жанночко, хіба я вам дав привід так погано думати про мене? Ви ж мені в доньки годитеся, звідси й моє добре ставлення до вас. І до ресторану запросив, щоб пригостити вечерею за вашу старанність й обговорити нагальні питання, що стосуються роботи. А сьогодні мав намір запропонувати вам розробити моделі весільних суконь для недавно відкритого весільного ательє. З нами ще мав бути мій партнер із постачання тканин, але я щойно відмовив йому через ваші сумніви. А тепер зателефонуйте вашому нареченому й помиріться з ним.
Жанна ладна була від сорому крізь землю провалитися. Вона вибачилася й, звичайно, погодилася перейти в інше ательє, та спочатку треба було закінчити сукню для вибагливої клієнтки. Антон погодився заїхати за нею, бо Жанна затримається на роботі. Але той день уже зранку приніс сюрприз. І то завдяки все тому ж зміїному кублу. Одна із співробітниць знала колишню дівчину Антона – Ірину. Дізнавшись від неї, що Антон в Україні, Іра вирішила повернути його. Нічого кращого не придумала, як прийти в ательє з’ясувати стосунки із суперницею.
Щоб не привертати увагу співробітниць і клієнток, Жанна вийшла з Іриною на вулицю, щоб спокійно поговорити.
– Іро, я не знала, що ви з Антоном були парою. Зустріла його недавно, про тебе він не розповідав. І ми з ним ще нічого не вирішували. Просто по старій дружбі попросила його підіграти мені перед колективом, ніби він мій наречений.
Випровадивши Ірину, Жанна повернулася в приміщення, де її зустрів дружний сміх. Виявляється, через прочинене вікно жіноцтво чуло всю розмову.
– Ну ти знаменита наречена: забезпечувала Вітальчика, крутила з шефом, нарешті найняла артиста, – заливалися сміхом пліткарки.
Так і не закінчивши замовлення, не дочекавшись Антона, Жанна пішла з роботи. В цей час в ательє їхав Григорій Іванович, побачивши Жанну, запропонував сісти в авто й розповісти, що знов трапилося, що на ній лиця нема. Вислухавши дівчину, порадив не розчаровуватися в Антоні, спочатку все вияснити, бо від таких інтриганок всього що завгодно можна чекати.
Фінал цієї історії щасливий: Антон із Іриною розійшлися ще три роки тому, і він не мав наміру поновлювати з нею стосунки, а одружився із Жанною; Григорій Іванович відкрив ще декілька ательє і «розселив» тих заздрісниць по одній в кожен заклад; Жанна успішно працює у весільному ательє.
Чи доводилося комусь із вас працювати в подібному колективі, де, замість дружби, одні насмішки й кпини?
