— Тобі справді було так весело з “колегами”, що ти забула про все на світі? — Олексій стояв напроти мене, його голос був тихим, але від того ще більш лякаючим. Він не підвищував тон, просто дивився крізь мене.
— Олексію, я просто хотіла трохи переключитися. Ти ж сам знаєш, як я виснажуюся вдома, — я намагалася приховати тремтіння в руках, поправляючи шарф.
— Переключитися? — він кивнув на чоловіка, який щойно ніжно тримав мене за руку біля входу в кав’ярню. — Цей чоловік теж частина твого “відпочинку”? Цікаво, він знає про існування наших синів, чи ти і про них “забула”, щоб краще відпочивалося?
Мій супутник, Віктор, раптом відступив на крок, його впевненість зникла, як ранковий туман.
— Зачекайте… Ви чоловік? Олено, ти ж казала, що ви давно не живете разом! — вигукнув він, і в його очах я побачила не підтримку, а острах за свій добробут.
Ми з Олексієм були разом цілу вічність. Після отримання дипломів одразу побралися, мріяли про великий дім і подорожі. У нас народилося двоє чудових хлопчиків — активних, допитливих, моїх маленьких копій.
У перші роки нашого союзу ми були нерозлучні. Олексій був душею будь-якого свята, він брав у руки гітару, і весь вечір наповнювався мелодіями та щирим сміхом. Ми встигали все: і виховувати малюків, і ходити в походи з друзями, і мріяти під зоряним небом.
Але час — підступна річ. Поступово магія зникла. Шкільні клопоти, побутові дрібниці, нескінченні звіти на роботі…
Гітара Олексія вкрилася пилом на шафі, а сам він усе частіше проводив вечіри в кріслі перед екраном.
— Олексію, давай хоча б у кіно сходимо в суботу? — просила я, розставляючи тарілки.
— Олю, я так втомився за тиждень. Давай просто побудемо вдома. Діти пограють у свої ігри, ми подивимося фільм… Куди нам поспішати? — відповідав він, навіть не піднімаючи очей.
Я відчувала, як стаю частиною меблів. Мені бракувало повітря, емоцій, відчуття того, що я все ще молода й цікава жінка.
Минулої зими місто засипало снігом. Парк поруч перетворився на справжню білу казку. Наші хлопці поверталися з вулиці щасливі, з червоними щоками та оберемками снігу на куртках. Одного вечора я вирішила піти з ними на гірку.
Там панувала неймовірна атмосфера. Дорослі поводилися як діти, мчали вниз на санчатах, сміялися, підбадьорювали одне одного. Я вперше за довгий час відчула себе живою.
— Хлопці, завтра ми прийдемо сюди з татом! — вигукнула я, коли ми поверталися.
Але Олексій лише незадоволено поморщився, почувши мою ідею.
— Сніг? Холод? Ні, дякую. Ви йдіть, а я краще дочитаю книгу.
Наступного дня ми пішли самі. Я стояла біля підніжжя схилу, тримаючи термос із чаєм, коли хтось випадково зачепив мене, з’їжджаючи на льодянці. Я не втрималася й опинилася в сніговому заметі разом із незнайомцем.
— О боже, вибачте! Я не хотів, чесно! — чоловік швидко підвівся й подав мені руку. Його очі світилися азартом.
— Нічого, це ж гірка, тут усе можливо, — усміхнулася я, струшуючи сніг.
— Я Віктор, — представився він. — Вирішив згадати дитинство, але, схоже, трохи втратив навички керування.
Ми розговорилися. Виявилося, що Віктор теж відчував певну порожнечу в житті, хоча розповідав про себе небагато.
Коли він запросив мене на каву наступного дня, я, майже не вагаючись, погодилася.
У той момент мені здавалося, що це лише невинна пригода, яка допоможе мені знову відчути себе привабливою.
Перед чоловіком я вигадала історію про зустріч із давньою подругою. Олексію було байдуже. Він лише кивнув, навіть не спитавши, куди саме я йду. Це було боляче, і це стало моїм виправданням.
З Віктором усе було інакше. Він сипав компліментами, вмів слухати, захоплювався моїми розповідями.
Після кави ми опинилися в невеликій затишній квартирі.
— Це житло товариша, він зараз у відрядженні, — мимохідь зауважив він.
Я не ставила зайвих питань. Мені було добре тут і зараз. Ці дві години “спілкування” повернули мені відчуття потрібності. Я пообіцяла зустрітися з ним наступної неділі.
Весь тиждень я жила в очікуванні. Вдома я була зразковою матір’ю та дружиною, але подумки вже була там, у кав’ярні на розі.
Наступної неділі я поспішала на побачення. Віктор чекав мене з невеликим букетом. Ми обійнялися, і в ту мить я відчула на собі чийсь погляд. Обернувшись, я побачила Олексія.
Він стояв за кілька метрів, і в його очах була така гіркота, яку я не забуду ніколи.
— Вирішила, що я зовсім нічого не помічаю? — спокійно запитав він, підходячи ближче.
Віктор, відчувши небезпеку, одразу змінився.
— Олено, що відбувається? Хто цей чоловік?
— Я її чоловік, — відповів Олексій. — А ти, мабуть, той самий “колега”, про якого вона розповідала?
Я зрозуміла, що ховатися більше немає сенсу. Відчай підштовхнув мене до рішучості.
— Так, Олексію! Мені набридло твоє вічне крісло! Мені набридло, що ти став нецікавим і ледачим. З Віктором я знову почуваюся жінкою, і це триватиме довго!
Але наступні слова Віктора стали для мене справжнім громом серед ясного неба.
— Яке “довго”, Олено?! — він майже кричав, відступаючи до своєї машини. — У мене дружина і двоє дітей! Ти казала, що ти вільна! Я просто хотів трохи відпочити, мені не потрібні ці проблеми!
Він заскочив у авто і зник у потоці машин, навіть не озирнувшись.
Олексій подивився на мене. У його погляді вже не було гніву, лише глибока, невимовна втома.
— Сподіваюся, твоя розвага була варта того, що ми сьогодні втратили. Завтра я підготую всі документи для розлучення. Хлопців мені шкода… Вони заслуговували на чесну матір.
Він розвернувся і пішов. А я залишилася стояти посеред вулиці, тримаючи в руках квіти, які вже почали в’янути на морозі.
Найприкріше, що чоловік не кається. Навіть після усього, що трапилось він не думає змінюватись, хоч я й кажу, що він повинен, адже я молода і красива і не готова жити мов стара бабуся.
Ще й свекруха з якогось дива почала втручатись. Звісно, вона випитала у сина, чого ми тоді мало не розлучились і уявіт: для неї беззаперечно з якогось дива винна я. Не її син, який забув про дружину, а я, та яка не мала іншого виходу.
Не знаю, як його розбудити. Не зна.. як його підняти із того ліжка і нагадати, що ми живі, що ще молоді. Звісно, до розлучення не дійде, де я ще такого чоловіка знайду.
Але я вважаю, що якщо один із подружжя наскільки пасивний, то інший має повне і беззаперечне право прожити своє життя яскраво. Ну хіба ж не так?
Головна картинка ілюстративна.
