Я себе поважала за те, що не любила пліток, не брала участь у тих розмовах, де комусь обмивали кожну кісточку. Від своєї бабусі не раз чула: а то навіщо перебирати чужі гріхи на себе. Коли малою я перепитувала, що то її слова означають, вона пояснювала: коли миєш словами щось брудне, то й сама забруднишся, а повториш про людину якусь побрехеньку, то знайдеться хтось, що й на тебе зведе наклеп.
Бабусину науку я не тільки засвоїла, а й перевищила її в тому, що як тільки когось починали осуджувати, я спішила переконувати, що то чутки перебільшені або й взагалі неправдиві, хоч не знала достеменно, як є насправді. Через це раз потрапляла в халепу, особливо згадується одна. Не хотілося мені вірити, що молода пара моїх односельців Денис і Леся – розлучається, захищала обох, а потім стала в них ворогом.
Зайшла якось у магазин, а там була Леся. Вона перед людьми до мене з претензіями: «Що ти так розхвалювала мого благовірного, ніби сама з ним жила. Якщо він тобі такий милий та любий, то забирай його собі. Дарую». Я зненацька була така вражена, що не змогла сказати й слова в оправдання. Того ж дня їду в автобусі, на зупинці заходить Денис і сідає на вільне місце біля мене: «Слухай, а чого ти так мою, та вже не мою, Лесю захищала? Якщо вона така добра, то чого твій брат на ній не женився»? Виправдовування мої навіть не слухав, пересів на інше місце. Тоді я вже зареклася не втручатися в плітки.
Бабуся мене вчила: про людей і про себе говори лише добре, щось зле про тебе інші вигадають, але ти ніколи не виправдовуйся, бо то даремно, ніхто не повірить. То якби мене питали про нашу фельдшерку Інну, я про неї розказала б багато доброго: щонеділі ходить до церкви, співає в хорі, членкиня різних християнських спільнот, прочанка до всіх святинь, безвідмовна в плані поставити крапельницю чи поколоти недужого вдома, ввічлива й добродушна. Хоч мама двох доньок-старшокласниць, але виглядає, як їхня старша сестра: струнка, з розкішним хвилястим волоссям кольору гречаного меду і великими карими очима. Її чоловік, також високий чорнявий красень, дуже кохав свою дружину.
Коли в нашому колективі починали осуджувати Інну, мовляв, закрутила роман із чоловіком нашої колеги, завідувачем одного з відділень районної лікарні, і це в той час, коли його дружина серйозно нездужала, я змушувала себе мовчати. Не вірила, що статечний 50-річний чоловік здатний на зраду. Наша колега Надія Іванівна була дуже милою жінкою, жили з Сергієм Остаповичем душу в душу, виростили двох прекрасних синів, дочекалися внука. Але чутки про Остаповича та Інну не стихали, плітки обростали подробицями. Я вже готова була стати заочним адвокатом Інни, але коли побачила на власні очі одну картину, то відмовилася від свого наміру назавжди.
Сергій Остапович приїхав на своєму авто до школи, щоб узгодити із заступником директора розклад уроків, бо дружина повертається на роботу, але вона ще не зовсім здорова, то просила його, щоб домовився з адміністрацією зменшити їй тижневе навантаження до повного одужання. Мені в цей день потрібно було поїхати в справах у райцентр. На зупинці стояла тільки Інна, що також вибралася в справах до міста. Але автобус чомусь запізнювався. Зате до нас наближалося авто Сергія Остаповича.
Я зраділа: підбере нас. Та Остапович проїхав дещо вперед і зупинився, відчинив дверцята й кивнув Інні. Ви б побачили її очі, що світилися невимовною радістю та його грайливий погляд! Інна кокетливо продефілювала до машини. Я намагалася вдати, що нічого не помітила, то поглядала на годинник, то ніби щось шукала в своїй сумці, то поглядала в протилежний бік, чи не їде, нарешті, автобус. Я відчувала, що обличчя моє почервоніло, мене ніби застукали на гарячому, настільки було соромно за них. А їм було байдуже на всіх довкола.
Наступного дня мені чомусь було соромно залишатися в учительській наодинці з Надією Іванівною, ніби це я від неї приховую щось важливе. А коли занедужав на застуду мій тато, я не хотіла викликати до нього Інну, а повезла в районну поліклініку, хоч мама була проти. Почуття ніяковості не покидало мене і в церкві, коли опинилися поруч з Інною перед тетраподом, і ми ненароком обмінялися поглядами. Інна ж, як завжди, натхненно співала з хористами і з незворушним виразом приступала до Причастя.
Надії Іванівні таки донесли, що її благовірний стрибав у гречку, вона якийсь час ходила дуже сумна, ледве приховуючи свій настрій від учнів і колег. Але згодом Остапович приїжджав по дружину веселий і жартівливий, ніби нічого між подружжям не трапилося. Чи він отямився, чи більше Інні був не потрібний, бо пліткували про її чергового залицяльника з міста. Цього разу я не стала б уже захищати чи вихваляти її, як і будь-кого іншого.