fbpx

Закохані не знали, що один із колег Лісницького помітив їхню присутність на чорноморському узбережжі та їхні особливо теплі стосунки

Ігор Сергійович вирішив наприкінці серпня взяти тижневу відпустку та рвонути до рідного міста. Щойно він відсвяткував свій 58 день народження. На душі було похмуро.

Начебто і кар’єра вдалася: працював журналістом на національному каналі. Щоправда, у знаменитості не вибився, але у начальства був на доброму рахунку, міг ще попрацювати 6-7 років.

А от із сім’єю не склалося. Він був двічі одружений, двічі розлучений, мав сина та доньку від різних шлюбів, з якими практично не спілкувався. Та й житло в нього було скромне – студія на околиці столиці. Що ж поробиш. Він 35 років прожив у Києві, однак так і не зміг придбати пристойну квартиру.

І тепер він поспішав у рідне місто, прагнучи відпочити від столичної метушні. Вийшов із поїзда і попрямував на привокзальний ринок зі свіжим товаром, з крикливими продавцями та з можливістю досхочу поторгуватися.

І раптом серед штовханини покупців побачив обличчя, яке здалося йому знайомим. Придивився.

То була вона.

Світлана. Сильно постаріла, добряче розповніла, із зіпсованим яскравою косметикою обличчям, перефарбованим у незрозумілий колір волоссям.

Він готовий був побачити тут будь-кого, але тільки не її.

Колись Світлана викликала загальне захоплення, з легкістю підкорюючи чоловіків. І навіть його серце не встояло перед такими чарами.

Який він був закоханий! І як давно це було!

Він тоді щойно закінчив літфак і зміг вступити до аспірантури до професора Михайла Левовича Лісницького. Батьки Ігоря пишалися успіхами сина. Адже за радянських часів стати викладачем вишу було не лише почесно, а й прибутково. Здавалося б, навчайся, захищай дисертацію, і дорога до успіху тобі відкрита.

Світлана також була аспіранткою. Тільки вчилася вже давно і незабаром мала вийти на захист. А її чоловіком був не хто інший, як сам Лісницький.

Їх шлюб був нерівним у всіх сенсах цього слова і викликав безліч пересудів в університеті. Професор одружився з аспіранткою, молодшою за себе на добрих 25 років, душі в ній не чув, забезпечуючи їй і легкий захист, і безхмарне професійне майбутнє.

Ігор та Світлана познайомилися випадково.

Ігор йшов коридором вузу, про щось замислившись, і тут побачив вдалині її в тонкій шифоновій сукні, з розсипаним по плечах лляним волоссям. Вона була схожа на фею із казки.

І він закохався. Сам шукав зустрічі, виказував знаки уваги. Вона відповіла йому взаємністю, спочатку якось неохоче, але потім глибоко і серйозно. Їм доводилося приховувати стосунки від оточуючих.

— Розумієш, — говорила Світлана, — я повинна захиститися, якщо він дізнається і тобі, і мені буде непереливки. Він позбавить нас усього. І що потім робити? У школі я працювати не хочу, мені немає про що розмовляти з цими дітлахами. У виші простіше. Давай потерпимо кілька років, я захищусь, потім ти. А далі кудись втечемо. Потрібно лише встигнути захиститися.

Але подібне життя потай, зустрічі на чужих квартирах, страх бути викритими почали дратувати Ігоря, і він попросив Світлану постаратися вмовити чоловіка відпустити її на південь. Мовляв, хочу перед захистом відпочити із подругами на морі.

Лісницький неначе щось відчував і не погоджувався. Однак врешті-решт здався, взявши з дружини обіцянку щодня дзвонити йому по телефону.

Вони їхали у одному поїзді були на сьомому небі від щастя. А потім провели два прекрасні тижні серпня на морському узбережжі, купалися, засмагали, ходили в кафе, в кіно та на танці. Їх називали чудовою парою.

Закохані не знали, що один із колег Лісницького помітив їхню присутність на чорноморському узбережжі та їхні особливо теплі стосунки.

Колись професор обійшов його гонитві за посаду, і ця людина зачаїла образу на багато років. І тепер він зрозумів, як може відплатити. Вийшовши працювати, він ненароком заглянув на кафедру зарубіжної літератури.

Там сидів Лісницький і щось захоплено писав.

— Працюєш, друже? А я бачив на морі твою молоду жінку, вона там гарно повеселилася!

— Знаю, — озвався професор. — Із подругами поїхала. Їй треба відпочити. Восени захист.

— Так, з подругами, — посміхнувся його співрозмовник. — Гарна подруга – твій аспірант Ігор. І ходили вони там тримаючись за руки і не тільки.

Гість швидко зачинив двері кафедри, залишивши Лісницького переживати емоції на самоті. Той залишив документи, обмірковуючи почуте.

Потім встав, взяв телефонну слухавку і зателефонував додому батькам Ігоря, з якими був у приятельських стосунках, запитав ніби між іншим, де зараз їх син.

Почув відповідь, зателефонував найближчій подрузі Світлани, з якою вона збиралася на південь, застав її матір, з якою теж поговорив кілька хвилин. Потім підвівся, взяв портфель з документами і пішов додому.

Жив він за 20 хвилин ходьби від університету. Але часто йшов не високим мостом, на який треба було підніматися, а спускався, проходячи через залізничні колії маленькою стежкою.

Додому Лісницький того дня так і не дістався.

Світлані зателефонували лише наступного дня. Вони з Ігорем прийшли з пляжу, весело сміялися, пили прохолодні коктелі.

Вона взяла слухавку, почула новину змінилася в обличчі, почала збирати речі.

За два дні додому повернувся й Ігор.

Прощання з Лісницьким проходило у важкій атмосфері. Весь університет був наповнений чутками про те, що спричинило раптову втрату професора, багато товаришів перестали вітатися з Ігорем. Жінки-доценти з кафедри Лісницького кидали у бік Світлани косі погляди.

Її захист перенесли на невизначений термін.

Атмосфера у виші для обох стала нестерпною.

Світлана не витримала першою. Вона вщент посварилася з головою дисради, яка стала завкафедрою після Лісницького. Через півмісяця її звільнили.

Ігоря, який втратив наукового керівника, ніяк не могли нікому передати. І доценти, і професори відмовлялися з ним працювати. В результаті він покинув аспірантуру.

Їхні зі Світланою стосунки зіпсувалися. Чи то вони втомилися один від одного, чи тінь Лісницького не давала їм змоги знову знайти втрачене щастя.
Через півроку Ігор рвонув у Київ, зміг прилаштуватись редактором на телебаченні, згодом став журналістом і почав будувати кар’єру.

Про Світлану всі ці роки він нічого не знав і, здавалося б, забув про її існування. І ось тепер через багато років він побачив її в такому стані.

Схвильований Ігор Сергійович поспішив піти з ринку. Попереду під тягучими променями південного сонця було видно стару кипарисову алею, дорога сама вела його туди. І раптом він зрозумів, що всі його життєві негаразди були розплатою за вчинок у молодості.

Навіщо йому була потрібна дружина старого професора? Що він шукав у стосунках з нею? Невже це можна виправдати коханням? І чи було між ними те кохання?

«А її життя випробовувало більше за мене, — подумав він, — на що вона перетворилася. Дивитись важко».

Він повернувся в Київ через 5 днів, однак до Світлани, яка торгувала на ринку, так і не підійшов, вирішивши, що їм нема про що розмовляти.

Lyudmyla Нrytsay.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page