Розмова в лікарняній палаті.
Лідія Яківна – гарна і струнка 50-річна жінка. Навіть в лікарні було видно її особливий стиль і хороший смак.
– А я б нізащо не пробачила невірність! Невже так любили? – звертається до Анни Георгіївни Лідія Яківна, яка вже збирається вийти з палати, – Та й не любили ви його зовсім. Адже чим більше любиш, тим важче пробачити зраду. Та й самі ви, Анно Георгіївно, сказали, що заради дітей пробачили. А чи потрібен дітям такий батько? І чи можна бути хорошим батьком і поганим чоловіком? Думаю, що не можна.
– А ви б вчинили інакше? – запитала Анна Георгіївна, – з чотирма дітьми і без засобів до існування?
– Так, Лідіє Яківно, вам добре говорити, у вас чоловік турботливий, пощастило вам в житті, – сказала я.
– Дбайливий? Таааак, дуже піклується він про мене. Ой, дівчата, та що я когось засуджую? Сама в своєму житті розібратися не можу, а чужі вчинки оцінюю, – Лідія Яківна, яка була вже готова виходити, взяла стілець і сіла, – Я вам ось що скажу. Не все у мене так гладко, як здається. Так, у мене робота гарна і я її люблю, хоча вона і дуже відповідальна. Вона дозволила мені гідно жити в фінансовому плані. Так, у мене є чоловік, який здався вам всім дуже турботливим. У мене є син, улюблений і люблячий. І все ніби дуже добре.
Але, на жаль, так тільки здається. Як же важко мені було з чоловіком! Все життя виконую його примхи, роблю все, як йому треба, абсолютно не враховуючи свої бажання. Скільки разів хотіла кинути все і поїхати із сином кудись подалі! Не могла! А вся справа в тому, дівчатка, що тримав мене на гачку і продовжує це робити зараз. Заміж я виходила при надії. Не від чоловіка. З його ініціативи вирішили нікому не говорити про це. І нікому не сказали, ні моїм, ні його рідним. І син теж не знав. І зараз не знає. Років п’ять все було прекрасно, і до сина, і до мене добре ставився. Всі сусіди, знайомі вважали нас зразковою сім’єю. А потім почалося…
З роботи звільнився, важко йому, втомився. Років зо два не працював. Потім влаштувався в профтехучилище, викладачем на шість годин на тиждень. «А більше я не потягну, надриватися не маю наміру. Знаєш, як з цими телепнями важко?» – так пояснив мені. І на роботі працював, а грошей майже не отримував. І до того все на мені трималося, але я обурилася, як можна не працювати або працювати тільки два дні по три години? Сказала про це. Не сподобалося йому. І тут він вперше про сина і про нашу угоду пригадав. Запитав, чи хочу я, щоб син правду дізнався? Я не хотіла я цього.
Потім він захотів квартиру на будинок поміняти. Набридло йому, як він сказав, у чотирьох стінах жити. Простору захотів. Так щоб у дворі і мангал був, шашличками побалуватися, і більярдний стіл – друзів здивувати, і басейн, щоб у воді в спеку охолодитися і поплавати. Все так і зробили.
Потім він машину захотів змінити, причому, на хорошу, імпортну, нову. Грошей у мене стільки не знайшлося, адже такі витрати з будинком були, що ще і назичила у родичів. Довелося кредит оформляти. Далі більше.
Вважаєте, що турботливий він у мене. Це тільки на людях дбайливість свою він може показати, а наодинці набундючиться, як індик і навіть не розмовляє. Давно не цікаво йому зі мною. Та й з сином не дуже спілкується. Кілька разів пропонувала розійтися. Ні, і говорити про це не хоче. А зараз і справді занепокоївся. А раптом одужати мені не вдасться? Адже, я ж для нього, як курочка-ряба, яка несе золоті яєчка.
Лідія Яківна встала, попрощалася з нами, побажала найскорішого одужання, і вже підійшовши до дверей сказала:
– А знаєте, дівчата, що вирішила я? Ось зараз, тільки що вирішила. Сьогодні ж все синові розповім. Як є, все розповім. Ось і вирішимо з ним разом, як бути далі. Дорослий він у мене, 24 роки вже. Повинен зрозуміти.
Дай Бог тільки сили розповісти йому все.
Автор – Aлевтина Kрепінська
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!