Заміжня донька ніколи не просила у матері допомоги. Жодного разу! Навіть коли народила дитину. Завжди з чоловіком справлялися.
Мама зрідка приходила як гість, наприклад, на дні народження. Привітає, посидить та повернеться додому.
Виріс онук, одружився та переїхав до іншого району міста, донька з чоловіком залишилися вдвох. Мама недалечко від них живе.
А далі сталася маленька подія: придбала донечка щеня дуже дорогої породи. Ціну не назвала.
Маму було поставлено перед фактом. А це було дуже дивно. Чому? Тому що донька з чоловіком працюють, а собачка не може перебувати у квартирі один.
Як мінімум, двічі треба прийти, щоб скласти дорогому домашньому улюбленцю компанію.
Думкою матері не поцікавилися, просто повідомили, коли треба приходити та що робити.
Потім песик підріс, потрібні прогулянки в першій половині дня і в другій.
Повернуться додому з прогулянки і вже донька дзвонить: Як усе пройшло? Скільки часу гуляли?
Усе до дрібниць доньку цікавить.
Тільки до одного байдужа – до самопочуття матері.
Якось вона занедужала, подзвонила і сказала, що встати не може. Донька здивувалася: А хто гуляти песика поведе? Ти розумієш? Він же злякається, подумає, що його покинули, зачинили у квартирі та залишили. Мамо, тобі свіже повітря потрібне, кисень, на вулиці все пройде, запевняю тебе».
Одного разу – у першій половині дня вигуляла песика, а після обіду залишилася вдома.
Лежала і думала: Що з донькою сталося? Чому собака дорожчий за моє здоров’я? І навіщо взяла тварину, не дізнавшись, чи хочу я з нею гуляти?
Ось скільки в голові роїлося запитань. Собака виріс, подорослішав, і мама ходила до них як на роботу. Обов’язок, святий обов’язок – відмовитись не можна.
Був вечір п’ятниці. Дзвінок: «Мамо, до тебе прийде ночувати Олена. Пам’ятаєш? У тебе розкладачка була, поклади спати на кухні. Розумієш, у Олени непорозуміння із чоловіком, все дуже серйозно і їй довелося піти. Ночувати нема де. Чому не в нас? У Олени непереносимість собак. Прихисти, будь ласка».
І не відмовиш. Може людина з сильним характером сказала б так: «У мене однокімнатна квартира, я на пенсії і хочу жити спокійно. Чужі люди не потрібні. Самі вирішуйте ваші проблеми.
Так сказала б сильна людина. Але мама не така. Вона відмовляти не вміє. Розсердиться, засмутиться і скаже: “Хай буде”. І тут так само сказала: “Хай приходить”.
Олена з’явилася у неї на порозі о пів на десяту. О десятій мама спати лягає – режим.
У Олени обличчя розчервонілося від сліз. Побачила літню жінку і знову заплакала. Розповідала до пів першої про нещасливе життя і про брехливого чоловіка.
І матері довелося сидіти, слухати та втішати.
Олена, не питаючи, лягла спати на диван. Мама залишки ночі спала на розкладачці.
Пішла Олена вранці, і мама знайшла в собі сили: «Більше нікого не пущу. Сьогодні мені зле, день відлежати прийдеться.
Донька здивувалася: «Не впізнаю тебе, ти ж завжди була доброю та чуйною. Що сталося?
Нічого не сталося. Тільки не знаєш, як пояснити людині, яка тебе розуміти не хоче.
Все рухнуло після одного випадку. Собака занедужав. Донька на роботу не поїхала, возила до ветеринара.
Стан був важкий, і собака ледь викарабкався. Мабуть, щось на вулиці схопив та проковтнув.
Іноді досить на секунду відволіктися, як собачка знайде щось заборонене. І невідомо, коли це сталося. Чи о сьомій ранку, чи о дванадцятій, чи о п’ятнадцятій?
Виною залишилася мама, на неї все звалили.
Спілкуватись перестали. Із собакою гуляє сусідка. У першій половині дня сто гривень, у другій теж сто. Дешевше «працювати» не погодилася. Мама не потрібна, бо собачку не вберегла.
І звідси питання: чия вина? Доньки чи матері? Той та інший?
Вміння говорити «ні» все розставить на місця, і не буде непорозуміння. Чому? Та тому, що на твою шию ніхто не вилізе та зручно не всядеться.
