Віра повільно брела алеєю парку. Під ногами шаруділо опале листя. Здається, треба радіти, але в душі наростала тривога. Вона тиснула і розливалася по всьому єству. Найближча лава була порожня. Віра обережно присіла на неї і вдумливо дивилася на свою руку з каблучкою.
— Щось ти, люба, не весела. Заміж зібралася, радіти треба.
Віра з несподіванки здригнулася. Підвела очі. Навпроти неї стояла досить молода циганка і посміхалася. Віра озирнулася на всі боки. Нікого. Вона трохи зіщулилася. Циганка безцеремонно плюхнулася поряд.
— Та не бійся, грошей просити не буду. Чіплятися теж, — засміялася та, — Я була на ринку, ось додому повертаюся. Дивлюся, ти сидиш. Вигляд у тебе понурий. Я й не думала, що від пропозиції вийти заміж можна так виглядати.
— Звідки Ви знаєте, що я виходжу заміж? – здивувалася Віра.
— Ой, та це ж просто, — махнула рукою циганка, — Каблучка на пальці новенька. Блищить ще. Значить, нещодавно подарували. А каблучку зазвичай дарують, коли роблять пропозицію. Ти сумна, а значить на роздоріжжі. Каблучку прийняла, а виходити заміж не хочеш. Значить, не визначилась ще. Обличчя сіре від думок, бо тобі ніяк не дається це рішення. Я, звичайно, могла б наплести тобі всіляку нісенітницю, заробити грошей, та немає настрою. Добра ти якась, таких гріх обманювати.
— Нічого я не добра, — стрепенулась Віра, — Просто, просто маєте рацію, я не знаю як бути.
— А ти поділись. Може поки розповідатимеш, рішення саме прийде. Ми з тобою зустрілися та розійшлися. Більше не побачимось. Соромитися нічого й нема кого, — запропонувала жінка.
Віра трохи подумала, потім важко зітхнула.
— Кирила я знаю з самого малку. Наші батьки дружать ще з молодості. Ми разом із ним ходили до школи. Коли підросли, почали зустрічатися. Нас давно жартома називають нареченим і нареченою. — Почала свою розповідь Віра. — Він дуже добрий і щирий. Ми знали, що як тільки закінчимо інститут, одружимося. Наші батьки пригледіли нам квартиру.
— І що в цьому поганого? – перебила її циганка.
— Нічого поганого, та й нічого хорошого, — зітхнула Віра, — За весь цей час нікого не цікавили мої бажання та думки. За мене вже все вирішили. І це навіть не обговорюється. Вчора Кирило подарував мені каблучку і зробив пропозицію. Мене навіть не запитали, згодна я чи ні. Усі одразу кинулися вітати, обіймати. Почали обговорювати весілля. Я сиджу, дивлюся на все це й не відчуваю ніякої радості, лише порожнечу. Таке відчуття, що стою на кручі.
— А тобі він подобається? — Запитала циганка.
— Напевно, — знизала плечима Віра, — Ми з ним вже так давно разом. Звикла.
— Мене також не питали. Батьки домовилися і видали мене заміж, – зітхнула жінка, – Мені тоді дуже подобався один хлопчина. Я не хотіла йти за іншого. Сумувала. Нині у нас вже троє дітей.
— А як Ви із цим впоралися? — Ахнула Віра.
— Впоралася, — усміхнулася циганка, — Спочатку не любила чоловіка, потім звикла. А зараз не уявляю свого життя без нього. Любить він мене дуже. От його кохання мене й зігріває. Хоча, якщо чесно, іноді думаю, як би моє життя склалося без нього. Я хотіла піти вчитися. Мріяла стати лікарем чи медсестрою. Однак батько був проти, та й чоловік теж. Та який сенс зараз про це думати? Все сталося так, як мало бути.
Жінка зітхнула.
— Знаєш, люба, — циганка уважно подивилася на Віру, — Якщо ти хочеш мати дитину від цього чоловіка, сміливо виходь заміж. А якщо не хочеш, не ламай життя ні йому, ні собі. – Потім швидко перевела розмову.
— Я тут з тобою так довго просиділа, позолоти ручку.
Віра розгубилася і полізла в сумку за гаманцем. Циганка заливисто розреготалася. Її чорні та добрі очі хитро іскрилися.
— Та не лякайся. — крізь сміх вигукнула вона, — пожартувала я. Дай руку.
Віра покірно простягла руку жінці. Вона насупилась. Взяла долоню і зазирнула дівчині у вічі.
— Запам’ятай, люба, — прошепотіла циганка, — Нікому і ніколи не дозволяй собою керувати. Це твоє життя і тільки тобі вирішувати, як його прожити. Краще зробити і пошкодувати, ніж шкодувати про те, чого не зробила. Наробиш помилок, але це будуть лише твої помилки. Ти зрозуміла мене?
Віра кивнула.
— І ще, — жінка знову посміхнулася, — Не варто розмовляти з незнайомими людьми. Особливо з нами. Бо грошей позбутися можеш.
Після цих слів циганка знову засміялася. Вона поправила на голові хустку, махнула рукою і швидко рушила алеєю у бік виходу з парку.
Віра сиділа, мов зачарована. Прийшовши до тями, вона ахнула і швидко зазирнула в сумку. Все було на місці. Вона дістала телефон і набрала Кирила.
— Кирилку, — тихо пробурмотіла в слухавку Віра, — Ти вибач мене. Я не вийду за тебе заміж. Я не хочу від тебе дитину. Прости мені.
YA vam rozpovim.
Фото ілюстративне.
