У моєї мами на рахунку — велика сума, близько мільйона. Вона роками її збирала, на всьому економила, відкладала, ніколи собі не дозволяла зайвого. Я не заздрила їй, не розпитувала, не просила – це її право. Але коли ми опинилися у складній ситуації, я наважилась попросити в неї допомоги.
Пояснила все як є, і як вона сама знає, що ми живемо в однокімнатній квартирі. Я, мій чоловік і донька, донька вже виросла і нам банально тісно. У чоловіка зарплата невелика і такою була завжди.
Запропонувала мамі, що ми додамо мамині заощадження до нашої суми від продажу квартири і зможемо купити щось більше, простіше дихати буде всім.
Вона ж відреагувала різко і казала щось на кшталт – не розраховуй, це мої гроші, я все життя їх берегла і сказала, що не хоче більше повертатись до цієї теми.
Я змовчала, але в голові крутилось одне – навіщо ці гроші, якщо вони не полегшують життя? Вона сама живе скромно, нічого надміру собі не дозволяє. Нікуди не їздить, речі купує рідко, навіть у санаторій поїхати не хоче.
В якийсь момент вона навіть сказала, мовляв, ви всі лише чекаєте, поки мене не стане, а тоді все дістанеться вам. Я була ошелешена, бо ж я єдина донька і онучка у неї єдина. Я просто хотіла трохи допомоги, не все, а частину, що допоможе вирішити проблему.
Але, певно, то був невдалий час. Вона замкнулася, засмутилась і навіть вказала мені того дня на двері.
Після того кілька днів ми не спілкувались і чесно, мені було дуже прикро. Я можу її зрозуміти, бо і вік, і сама живе, хоче, щоб я їй по три рази на день дзвонила, щоб говорила довше, щоб приходила щодня.
І не просто прийшла, а сиділа, слухала, була поруч, хоч вона сама вдає тоді, що говорити нема про що, більше мовчить, а якщо й каже щось, то лише про те, що все їй не так.
І завжди одне й те саме, одне й те саме: «Поговорити нема з ким. По телевізору – все набридло. Дивитись нема що. Читати не можна, бо очі не дають».
Але ж я теж людина, мама, дружина, працівниця.
Тоді ще й сталося так, що я втратила роботу, компанія закрилась. Я важко це перенесла, бо ж живемо доволі скромно, а без роботи то взагалі стане ще важче. Через кілька днів стаціонар. Захворіла, потім ускладнення.
Лежала без сил. Після виписки повна розгубленість, як далі, чим платити за комуналку, що казати дитині?
І ось у двері подзвонили. Мама. Хтось навіть викликав для неї таксі. Вдягла маску, вбрана у пальтечко, як завжди акуратна. Зайшла, сіла, поклала на стіл мандарини і сказала:
– Донечко, я подумала, що мені одній стільки не треба. Я можу тобі щомісяця допомагати, буду давати по двадцять тисяч, поки не станеш на ноги. Не переймайся, головне – здоров’я. Ти мені дорожча за будь-який рахунок у банку.
Мене це так розчулило, я не витримала, обійняла її і вперше за довгий час заплакала, але вже від полегшення.
І суть не в грошах, а в тому, що вона побачила в мені не прохача, а доньку.
